— Ну, пане Архілохос,— почав він нарешті,— ви, напевне, чекали мого візиту.
— Ви теж спали з Хлоєю,— прошипів Архілохос, стоячи й досі на столі.
— Звичайно,— відповів Фаркс,— у тому, власне, й полягав фах цієї красуні.
— Забирайтеся звідси!
Анархіст не ворухнувся.
— Від кожного її коханця ви одержали весільний подарунок,— сказав він.— Тепер черга за мною. Люгінбюль, передай йому мій дарунок.
Паруб'яга у шоферській формі, жуючи гумку, підійшов до столу і поклав біля Арнольфових ніг якусь металеву річ, схожу на яйце.
— Що це таке?
— Справедливість.
— Ручна граната?
Фаркс зареготав.
— Еге.
Архілохос витяг голову із зашморгу, обережно зліз із кульгавого столу і, трохи завагавшись, узяв гранату в руки. Вона була холодна і блищала проти світла.
— Що я маю з нею робити?
Старий відповів не зразу. Він сидів нерухомо на стільці, поклавши могутні лаписька на коліна.
— Ви хотіли заподіяти собі смерть,— похмуро сказав він.— Навіщо?
Архілохос мовчав.
— На цьому світі існують дві можливості,— визначив Фаркс повільно й сухо.— Або піти з нього, або його змінити.
— Замовкніть! — крикнув Архілохос.
— Будь ласка. Тоді вішайтесь.
— Кажіть далі.
Фаркс засміявся.
— Дай мені сигарету, Шуберт,— звернувся він до Пті-Пейзанового секретаря.
Люгінбюль підсунув Фарксові важку незграбну запальничку, і той, не кваплячись, прикурив, випускаючи синюваті кільця диму.
— То що мені робити?— закричав Архілохос.
— Пристати на мою думку.
— На яку саме?
— Треба знищити той суспільний лад, що зробив із вас дурня.
— Це неможливо.
— Немає нічого простішого,— відказав Фаркс.— Ви повинні вбити президента. Решту я беру на себе,— і він постукав пальцем по чужоземному ордену.
Архілохос аж стенувся.
— Глядіть, щоб граната не впала,— застеріг його старий терорист,— а то вона вибухне.
— Я повинен стати вбивцею?
— Ну то й що? Шуберт, покажи йому план.
Пті-Пейзанів секретар підійшов до столу і розгорнув якийсь аркуш.
— Ви у згоді з Пті-Пейзаном!— жахнувся Архілохос.
— Пусте! — сказав Фаркс.— Секретаря я підкупив. Таких хлопців можна купити майже задурно.
— Ось план президентського палацу,— почав пояснювати секретар, діловито водячи пальцем по аркушу.— З трьох боків палац оточує мур. Фасад будинку відокремлено від вулиці залізною огорожею заввишки в чотири метри. А весь мур висотою в два метри тридцять п'ять сантиметрів. Ліворуч від палацу — будинок міністерства економіки, праворуч — палац нунція папи римського. У кутку, що утворений муром та будинком міністерства, стоїть драбина.
—Хіба вона завжди там стоїть?— поцікавився Архілохос.
— Сьогодні вночі вона неодмінно там стоятиме, цього вам досить,— відповів секретар.— Ми довеземо вас на машині до набережної. Ви дістанетесь на стіну, підіймете за собою драбину, переставите її на той бік і злізете нею додолу, біля високої ялини. Сховайтесь за її стовбур і зачекайте, поки пройде варта. Тоді йдіть до тильної частини палацу. Там побачите невеличкі двері, туди ведуть кілька східців. Двері замкнені, та ось від них ключ.
— А далі?
— Президентова спочивальня міститься на другому поверсі. Увійшовши в ті невеличкі двері, ви побачите головні сходи, ними підніметеся до спочивальні. Киньте гранату просто на президентове ліжко.
Секретар замовк.
— А потім, коли я кину гранату?
— Повертайтесь тією ж дорогою,— сказав секретар.— Варта вбіжить до палацу крізь парадний вхід, і ви матимете доволі часу, щоб утекти через двір міністерства економіки, а там на вас чекатиме машина.
У мансарді було тихо й холодно. Навіть не чувся знадвору гуркіт води у клозеті. На брудних шпалерах самотньо висіли брат Бібі з діточками.
— Ну?— урвав тишу Фаркс.— Чи пристаєте на мою пропозицію?
— Ні! — закричав Архілохос, блідий, здригаючись із жаху.— Ні!
Старий кинув сигарету на підлогу, просту, занедбану (нерівні дошки з дірками на місці сучків), сигарета ще димилася.
— Попервах усі такий галас здіймають,— сказав він,— начебто можна змінити світ, нікого не вбивши.
Від Арнольфового крику в сусідній кімнатці прокинулася служниця і загупала в стіну. Архілохос уявив собі, як він іде з Хлоєю під руку зимовим містом. Річка вся в тумані, видні тільки великі темні обриси суден та їхні вогні. Він пригадав, як із ним віталися люди, що проїздили трамваями чи машинами, гарні, елегантні молодики; потім побачив весільних гостей, їхнє золото, діаманти, ордени, чорні фраки й вечірні туалети жінок, білі обличчя в сонячному промінні, де танцювали порошинки; він пригадав, як усі ласкаво всміхалися до нього і як це було підло; він іще раз пережив несподівану, жахливу мить свого прозріння, свій сором, побачив, як він вибіг із каплиці святої Елоїзи, спинився під кипарисами, чогось зволікаючи, а тоді помчав, петляючи, вулицею Еміля Каппелера, а за ним свистіла, галасувала і реготала юрба, наздоганяючи його; він бачив на асфальті перед собою тіні своїх переслідувачів, що дедалі більшали, перетворюючись у велетнів; він іще раз відчув, як боляче впав на тверду землю, що стала червоною від крові, в нього летіло каміння, кулаки, наче молоти, гатили по ньому; він побачив, як лежить, скулившись під сходами в чужому будинку, а над ним гупають важкі чоботи. — Я згоден,— сказав він.
Отже, Архілохос вирішив помститися світові. Фаркс із своїми супутниками відвезли його американською машиною на набережну Тассіньї, звідти було хвилин десять ходу до набережної Ета (де стояв президентський палац). Була глупа ніч, чверть на третю. Над безлюдною набережною з-за собору святого Луки зійшов молодий місяць, в його світлі заблищали крижини на річці та химерні носи й бороди на водограї святої Цецілії, що весь узявся кригою. Архілохос ішов у тіні палаців і готелів, проминув "Рітц", де біля входу чатував задубілий на морозі швейцар, прогулюючись туди й назад; більше Архілохосові ніхто не трапився, тільки Фарксова машина ніби випадково проїхала кілька разів вулицею,— то Фаркс стежив, чи виконує Архілохос завдання; біля міністерства економіки машина спинилась і шофер спитав у поліцейського навмисне якусь дрібницю, щоб Архілохос зміг непомітно шмигнути в подвір'я. Біля муру він справді знайшов драбину. Помацав гранату в кишені свого старенького залатаного пальта, яке він захопив з мансарди, виліз драбиною нагору і, сидячи на вузькому мурі, підтяг її, а тоді переставив на внутрішній бік і спустився нею додолу. Він стояв на померзлій траві під великою ялиною; все було саме так, як казав секретар.