Грає синє море

Сторінка 21 з 77

Тельнюк Станіслав

Пан Сулятицький зі стогоном став підводитись. Підвівся. Тремтячою рукою взяв шклянку й, розхлюпуючи смердючу холодну горілку на підборіддя й сорочку, став пити...

Випив. Забило дух. Аж сльози порснули з очей. Мов крізь туман, побачив мерзотну Лейбину пику й шмат хліба в простягнутій руці...

Але нічого... Здається, пішло. Хоч і нудить, але з досвіду пан Славек знав, що незабаром стане значно краще.

— А де мої товариші? — спитав Лейбу.

О, це добре, що в його голосі вже з'явилися криця й крига. Тільки так мусить розмовляти справжній шляхтич з усіма хамами.

Лейба тут же відчув зміну в настрої пана Славека. Зігнувся в три погибелі й забелькотів, усміхаючись принизливо й догідливе:

— Ваші компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як і належить справжньому лицареві, найпершим.

Ай, пан Славек не любив дешевих компліментів, але це добре, що він прокинувся все-таки першим і товариство не було свідком його і недавніх мук... Добра все-таки штука шклянка горілки на похмілля! Треба познущатися з цього довготелесого одоробла Адамка і з кривоногого Євгеніуша Боднарського, і з підсліпуватого дурня Влодзімежа Рубанчика. Найперше — примусити усіх їх благати дать похмелитися і довго не давати.

— Лейбо!

— Слухаю ясновельможного пана...

— Не давай похмелитися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я похмелявся, — їм ані слова.

— Слухаю...

Залишившись один, пан Славек вмився, одягся, зачесав свого чубчика і пішов будити Адама, Євгеніуша та Влодзімежа. Він розштовхав кожного з них і приготувався до насолоди — а хіба то не є насолода: милуватися на муки трьох п'яничок?

Пан Адамек, прокинувшись, довго тер очі і позіхав. Потім став вдивлятися в лице пана Славека.

— Дзень добжи, пане Адамку! — глумливо привітав свого приятеля пан Сулятицький.

— А може, вже вечір? — поцікавився пан Адамек.

— Ха-ха-ха, може, й вечір, — ви ж так понапивалися, що цілий день ладні проспати.

— Так-так, — роздумливо мовив пан Адамек. — А нам же ще далека дорога до Києва.

— Та я бачу, любий Адамку, що з такими попутниками, як ви, мені мандрувати до Києва довше, ніж Фернандішеві Магальяесові об'їхати навколо землі... Ну, підводьтеся-но! Борше!

Пан Адамек підвівсь і скривився. Жалібно поглянув на пана Сулятицького:

— Перепилися ми вчора! Ух, і перепилися!

— Так-так, — почулося не менш жалібне з постелі, де розкинувся пан Євгеніуш.

— Я порубав би шаблюкою того йолопа, що придумав горілку, — озвався пан Влодзімеж. Пан Адамек криво всміхнувся:

— Досить того, що пан Славек вчора хтів порубати одного вельми зацного пана, та, слава Єзусу, вчасно злякався.

— Як то? — вирвалося з грудей пана Сулятицького. — Так то був не сон?

Тепер настала черга тріумфувати панові Адамку. Він розреготався до непристойності:

— Ого, та вам, ясновельможний пане, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плутаєтесь у тому, що є, і в тому, що сниться!

— Я викличу вас на герць, пане Адамку, якщо ви не припините цього неподобства! — зриваючи голос, почервонівши, мов кармазин, зарепетував пан Сулятицький, перекриваючи дикий регіт усієї компанії.

— Прошу пробачення, пане Славеку, — трохи зблідши, сказав Адамек. — Я не думав, що це може вас так боляче поранити.

Пан Сулятицький мовчки вийшов з кімнати. Його занудило і йому схотілося випити ще чарку. Єзус Марія, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак посмів не уві сні, а насправді назвати свинею пана Сулятицького? Де він? Де він? Сатисфакції! Сатисфакції!

Він влетів у свою кімнату, схопив шаблюку, пістоля й твердими кроками вийшов до приміщення, в якому Лейба напував та годував своїх гостей.

За столами не було нікого. Тільки біля перегородки стояв якийсь чоловік і про щось тихо розмовляв з корчмарем.

Пан Сулятицький хотів звернутися до Лейби із запитанням, де є отой хам, — ні, він скаже не "отой хам", а "ота хамська свиня". Та побачив, що Лейбин співрозмовник не простий собі мужик, а чоловік значний і при зброї. Говорили вони неголосно то по-турецьки, то по-польськи, а коли й по-єврейському, хоч подорожній не скидався ні на турка, ні на поляка, ні на єврея... Чи, може, італієць?

Мимоволі прислухався до розмови біля перегородки.

— То, кажете, не було? — перепитував у Лейби незнайомий чоловік.

— Слухайте, а який мені зиск з брехні? — відмовлявся корчмар. — Може, хто й був, я просто не пам'ятаю...

— Ви згадайте, я вам добре віддячу, — наполягав по-турецьки незнайомий чоловік. — Він не один. У нього супутники: один високий такий, чорногорець, другий, низький і товстий, подібний до вас, — італієць...

— Ах, боже мій, Лейба не має більше роботи, як розпитувати, хто чорногорець, а хто — італієць. Бідний Лейба не те що в дзеркало, а й угору глянути не має часу, звідки йому знати, хто до нього подібний, а хто ні...

"Я стрілятиму йому в серце, — палаючи гнівом, думав пан Сулятицький. — Можна і в черево, від цього довго й тяжко помирають, але я великодушний... Про що там вони так довго базікають?.. Диво-дивнеє, але я теж ніби бачив десь таку ж пику, як у Лейби. Тільки ніс ще довший..."

— Ще супутник — українець. Дебелий такий, як тур...

Ну?

— Ай, ну що ви мене розпитуєте про таке? — нервував Лейба. — Я й про вас через півгодини забуду. "І дебелого ніби бачив. Тільки де?"

— А сам граф — на грека скидається. Високий. Благородний. Неговіркий, але добре слово сказати може... Чорноокий...

Гордий... Образ не спускає...

Лейба й очі заплющив, і руками розводить: не знаю, не пам'ятаю. А в грудях пана Сулятицького щось аж захололо від передчуття...

— Я добре заплачу, — тихо говорить незнайомий, але це долинає до слуху пана Сулятицького.

— Не говоріть про гроші, — із стогоном відмахується Лейба, — навіщо ранити серце й душу бідному корчмареві?

"Чекайте, чекайте, — напружує пам'ять пан Сулятицький. — Високий, благородний, чорноокий..."

І раптом здригається: це ж ота болотяна, ота хамська свинюка з найбруднішого болота. Й оцей турок називає цю свинюку благородним паном, графом...

— Пане Славеку, — озивається з-за перегородки Лейба.

Можна було б зразу відгукнутися, але ні, не треба, щоб вони бачили, який пан Сулятицький заглиблений у свої думки, такий заглиблений, що нічогісінько не бачить і не чує. Він ходить туди-сюди, сюди-туди, щохвилини хапаючись за шаблюку...