— Чи ж я супроти бога? Я ж тільки його превелику мудрість, що мені, простому смертному, відкрилася, показати хочу.
Очі його ще повужчали.
— Глибоко шануємо ми тебе, превеликий розумом Атанасію, але не знаємо, чи справді тобі відкрилася велика мудрість божа, чи то, може, щось безбоже, хе-хе...
Ще й рукою так ласкавенько — по плечу звіздаря: всі, мовляв, грішні, чого там...
— Чи ж здатні ви, люди, малотямні в числах, суд виносити про те, що є боже, а що безбоже? — Атанасій узяв свою книгу і, поклонившись ченцям, вийшов.
І отак — не рік, не два... Зрештою, вирішив премудрий Атанасій податися до славного града Острога, де були кни-годрукарі прегарні — може, хоч там вдасться видрукувати працю свого життя. Пішов з ним у ту путь і Мусій Ціпурина... Та в Острозі теж не вийшло.
— Вельми розумний ти чоловік, Атанасію, — сказали йому. — Не в силі ми, прості смертні, осягти твою мудрість... Ї від того читання сумнівів багато в наших душах оселилося. Чи ж варто сумнівами сповнювати тисячі душ?..
Забідкувався старий Атанасій. Занедужав з горя та й помер. У тому ж таки Острозі. А перед смертю сказав Мусіеві:
— Сину, бери мою книгу. Ти — єдиний, хто з неї не насміється...
— Н-не єдиний, м-мій учителю...
— Інші не насміються лише з пошани до мого імені, бо не дав їм бог хисту чути цифрову музику нескінченності. Та що таке моє ім'я? Згук — не більше... А ти ж не насмієшся, бо ти розумієш цюю музику цифр і підеш далеко, далі від мене... Тільки ж чи матимеш ти у своїй землі щастя? Чи ж є пророк у своїм отечеств!, як про Спасителя сказано було?..
Останні ці слова прогугнявив старий Атанасій, схлипнуло, свиснуло щось у перерубаному татарською шаблюкою носі; ще стало йому сили заплющити свої очі... Заплющив і помер...
...Стоїть свічка, перехнябилася, а не падає, полум'я золоте на ній, мов баня Софії у ясний літній день.
Глибоко зітхнув. Заскакало, забилося, заметушилося полум'я свічки, наче серце затріпотіло...
...Біда сама не ходить, біда за собою другу водить.
Тільки-но поховав Мусій свого великого вчителя, як холерний мор упав на Острог. Кинувся Мусій звідти навтьоки, та не до Києва, а далі на захід, до Кракова, а там, може, вдасться й до Болоньї, в землю італійську... Шляхами земляка-українця Юрія Дрогобича пішов Мусій, пам'ятаючи слова про те, що нема пророка в своїм краю. І думалось тоді йому:
"Несу кремінь і кресало Атанасія в землі, де є трут. Викрешу я кресалом Атанасія з кременя мудрості іскру творчого озоріння — і трут затліє, і возпалає від нього смолоскип науки..."
"Так, так, — підказував другий голос, — а чи ж справді од того трута буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрім спалять, як богопротивну, отсю книгу?.."
"До к-кого ж податися, — говорив третій голос, — х-хто в-візьме на себе п-працю п-прочитати книгу Атанасія і с-с-сказати світові, що то — в-велемудрість, а не й-єресь, н-не марення божевільного? Хто скаже? Де є той розум у світі, щоби так сказав і щоби йому всі повірили?"
І тоді сказав собі Мусій:
— Н-не шукай чужого розуму, якщо маєш свій. Т-ти віриш в істинність написаного Атанасієм — вір. І якщо твоя віра не від пустої шани, а від твого знання, т-то хай хоч увесь світ у це не вірить — ти, а не світ, істину глаголиці.
І аж страшно стало перед самим собою.
Але ці слова сказав собі Мусій не тоді, а пізніше, коли його разом з книгою захопив недалеко від Београда, в сербській землі, турецький роз'їзд.
І тоді, коли його схопили турки, знову згадалися Мусієві слова про пророка й отечество. І тоді, якось непомітно, але все-таки виразно випрозорилася одна думка...
Мусій сказав туркам, що він математик, астроном і зодчий. Щоправда останнє звання його ще не підкріплене ділом... Турки тут же стали ввічливими. Швидко привезли Мусія до Стамбула і показали якомусь вельми значному чиновникові при султанській канцелярії. Той був дуже освічений, говорив з Мусієм то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на українську. Вони багато пофілозофували на різні теми, але то була тільки попередня розмова. А коли вони заговорили про числа та про їхні закони — Мусій побачив, що перед ним сидить той, хто зрозуміє те, над чим усе життя працював Атанасій. Правда, Мусій вирішив не говорити чиновникові при Баба-Алі про Атанасія. Мусій просто поділився деякими своїми думками про Айя-Софію та Сулейманіє, навівши і написавши їхні числові показники і вираження їх у формулах.
Очі турка покруглішали. Мусій побачив у тих очах щось подібне до захвату й переляку.
— Таж над цим ламав голову незрівнянний Абу Алі ібн-Сіна! — вигукнув турок і знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким циган-конокрад дивиться на лошака арабської породи.
...Зодчий Муса дивився на полум'я свічки, не відриваючись, мовби намагався відкрити одвічну таємницю вогню й тут же вивести його формулу. О ні, це поки що не піддавалось формулам ні Атанасія, ні Мусія Ціпурини, як не могли навіть найскладніші формули відповісти, чому скорбні очі богородиц! в Софії вражають і підносять християн, а в магометан викликають почуття обурення й огиди...
Так, зодчий Муса не мав готової формули краси, але його чарівні числа допомагали йому знайти найточніший варіант тих чи інших частин споруди. І оце — найточніше, найдоцільніше — жило десь по сусідству з прекрасним, з красою. І зодчий Муса це відчував.
Він казав сам собі, що став Мусою не тому, що зрікся своєї віри. Його вірою були математика, астрономія, архітектура. Та для пізнання краси науки й мистецтва треба було пізнати ще й коран, і писання великих мудреців Сходу, і звичаї народу Османської імперії. І тому Мусій Ціпурина не зміг встояти перед цією диявольською спокусою. Він став мусульманином Мусою.
Він дивився на свою свічку і думав про Ісуса. Пророк Іса, як його звуть магометани, не мав нічого, тільки світло від своєї лампади. І коли приходили до нього гості, він їх пригощав своїм світлом.
"Чи не те світло маєш і ти, зодчий Мусо? Хай палає твоя лампада, даруй людям світло. Світло — це дуже багато" — казав один голос.
"Чому ж твоя лампада, Мусію, палає хтозна-де? Чом твій народ не бачить того світла?" — питав другий голос.