На влови час! Ріжки сурмлять;
Псарі сідлають вірні коні
І в сідлах з досвіту сидять;
Хорти стрибають на припоні.
Та от виходить пан у двір,
У боки взявшись, поглядає;
Він задоволений, і зір
Поважністю приємно сяє.
Чекмінь затягнутий на нім,
Кинджал за поясом тугим,
І фляжка з ромом дорогим,
І ріг на ланцюжку дзвінкому.
В чіпці легенькому, нічному
Очима сонними жона
Сердито дивиться з вікна
На збір, на псарну цю тривогу.
До пана підвели коня,
Він чолку — хоп, в стремена ногу,
Кричить: не скоро буду я! —
І виїжджає на дорогу.
Останнє вересня число
(У прозі кажучи). Село
Нудьгує, грязь, дощі, негода,
Осінній вітер, мокрий сніг,
Виття вовків. Та насолода
Мисливцеві! Узявши ріг,
В далекім полі він гарцює,
Знаходить скрізь собі нічліг,
Бушує, мокне і святкує
Свій опустошливий набіг.
Та що ж робить його дружині
Без мужа о такій годині?
Нема їй часу для журби:
Гусей корми, соли гриби,
Обіди замовляй, вечері —
От праця наших милих дам!
В комору, в льох заглянь у двері, —
Потрібен зір хазяйки й там.
Читачу, героїня наша
(Ой, я забув їй дать ім'я!
Муж просто звав її Наташа,
Та буду величати я
Наталя Павлівна), зазначу,
Вона виховувалась так,
Що господарством, мій читачу,
Не турбувалася ніяк,
Бо не у батьківськім законі
Вона розквітла і зросла,
А в благороднім пансіоні
У емігрантки Фальбала.
Вона сидить перед вікном;
Розгорнуто четвертий том
Сентиментального романа;
Любов Елізи і Армана,
Чи листування двох родин—
Роман класичний, старовинний,
Без краю довгий, доброчинний,
Нічим від інших не відмінний,
Без романтичних крутанин.
До романтизму не прихильна,
Вона його читала пильно,
Та ось розважилась вона,
Побачивши картину бою
Козла з собакою двірською
І посміхалася з вікна.
Навколо хлопці реготали;
Тимчасом, з виглядом сумним,
Індички ситі виступали
З індиком, мокрим і брудним;
Три качки плюскались в калюжі;
Йшла молодиця через двір
Білизну вішать; ніжний зір
На всьому зупинявсь байдуже.
Здавалось, сніг піти хотів...
Аж раптом дзвоник забринів.
Хто в глушині прожив багато,
Той безперечно знає сам,
Чому дзвіночка вість крилата
Хвилює часом серце нам.
Це, може, їде запізнілий
Друг юності, товариш милий?..
О боже мій!.. Чи не вона?..
Ось ближче, ближче. Серце б'ється.
Та звук все далі віддається...
І змовкла у полях луна.
От господиня до балкону
Біжить, зрадівши тому дзвону,
І дивиться: із-за млина
Коляса їде — о, неначе
Сюди вона... звернула... ні,
Ще мить і зникне вдалині.
Красуня ледве не заплаче.
Та вмить... о радість! косогір:
Коляса набік. — Філько! Гришо!
Біжіть до брички, та скоріше!
Везіть її мерщій у двір!
Просіть же пана у кімнати!
Та чи живий?.. біжи Спитати!
Жвавіше!
І служник біжить.
Наталя Павлівна умить
Шаль найдорожчу одягає,
Завісу хутко запинає
І кучерявить локон свій,
І жде: коли ж, о боже мій!
Забризканий в глухій Дорозі,
Сумний, поранений на розі
Так-сяк чвалає екіпаж;
Пан молодий услід кульгає;
Слуга-француз журби не знає,
Говорячи: Allons, courage! ( Вперед, сміливіш!)
Ось біля ґанку; в сіни входять,
І через декілька хвилин
Кімнату панові відводять
І двері відчиняють. Він
Вже одягатися бажає.
Picard клопочеться, літає.
Хто він? Я вам не розповів?
Граф Нулін це, з чужих країв,
Де він, як знаємо ми з чутки,
Майбутні гайнував прибутки.
Паризьких сповнений новин,
До Петербурга їде він;
Везе він фраки і жилети,
Плащі, капелюші, корсети,
Чарівні запонки, лорнети,
Панчохи дорогі a jour,(ажурні)
Жахливу книжечку Гізота
І зошит злих карикатур,
Роман новенький Вальтер-Скотта,
Bons-mots паризького двора, (Гострі словечки)
Останню пісню Беранжера,
Мелодії Россіні, Пера,
Et cetera, et cetera. (І так далі, і так далі.)
Вже стіл застелено; пора;
Хазяйка жде нетерпеливо;
Відкрились двері, Нулін мій
Ввійшов і кланяється їй,
Вона питається зичливо:
"Нога болить ще?" — "Не біда",—
Хазяйці граф відповіла.
Ідуть за стіл, і граф сідає,
Під ложок і виделок дзвін
Розмову починає він:
Росію ганить і не знає,
Як можна жить в її снігах,
Жалкує за Парижем — страх.
"А що театр?" — "О, сиротіє,
C'est bien mauvais, са fait pitie.(Дуже погано, саме убозтво)
I на Тальму нема надії,
І мамзель Марс, на жаль, старіє,
Але Потьє, le grand Potier! (Великий Потьє)
Колишню славу у народі
Підтримує і досі він".
"Який письменник там у моді?"
"Все d’Arlincourt і Ламартін".
"В нас теж наслідують їх твори".
"І недаремно, я додам,—
Граф каже, жвавий та бадьорий. —
Дай боже просвітитись нам!"
"Як талії в Парижі носять?"
"О, дуже низько... майже так,
Там кожен має добрий смак.
Тут банти, а мережка як?
У вас пошито модно досить".
"Нам надсилають Телеграф".
"Відомі вам останні вісті?"
Вже й водевіль співає граф
Хазяйці. "Графе, треба ж їсти!"
"Спасибі".
З ранку ще сумна,
Розвеселилась надзвичайно
Мисливця нашого жона;
Блискучий граф міркує тайно,
Яка приваблива вона.
В розмові вечір пролітає,
Граф сам не свій; хазяйка зір
На нього з усміхом звертає
І знов байдуже опускає.
Аж от і ніч їде на двір.
Вже спить слуга у коридорі,
Вже чути півня крик на дворі,
В чавунну дошку сторож б'є;
Свічки в світлиці догоріли,
Наталя Павлівна встає,
Здійма повіки обважнілі:
"Приємних снів!" — І граф палкий
Встає, з досади сам не свій,
Цілує руку їй манірно,
А пустотлива та рука
його долоню — неймовірно! —
В своїй тихесенько стиска.