ГРАДОБУР
Оповідання
ГЛАВА ПЕРША
І
Гнат Шутяк вертав з міста додому. Був се високий, стрункий мужик, літ, може, тридцять п'ять на віку. Лице його було смагле, подовгасте, з вистаючими під очима вилицями, горбатим носом і вузькими стисненими губами; великі, трохи занадто випуклі, чорні очі сверкали з-під луковатих чорних брів; високе, взад спохиле чоло покрите було кучерями чорного блискучого волосся, що перснями добувалися з-під старої військової шапки і прислоняли жилаву, мідяної барви, довгу шию. За лівим вухом видніла у нього рана; червоність починалася від шиї, переходила за вухом у темно-синю барву, а над вухом кінчилася чорною плямою запеклої крові. На довгій шиї були по обох боках гортанки сині знаки пальців з кривавими відтисками нігтів. Він був убраний у старенький, також синьої барви кабат, на котрім висіли три мосяжні ґудзики; сорочка довга, пущена по грубих, зрібних штанах, була підперезана вузьким шкіряним ременем; до нього на шнурку прив'язаний був складаний ніж.
Перейшовши долинське передмістя, звернув Гнат наліво коло каплички: тут зняв шапку, перехрестився, зітхнув глибоко й протяжно і пішов поміж хати й корчми до насипу залізничного. Понижче насипу стоїть корчма з великою брудною вивіскою; на ній суть зображені символи п'янства — пляшки, келішки, високі склянки до пива —: а під-сподом німецький напис: "Wein, Bier und Meth — Nuchim Schinder" *.
Підходячи д' корчмі, звільняв Гнат кроки, наче надумуючись, чи вступити, чи ні,— але порівнявшись з широкими, на два боки отвореними дверима (корчма приймає всякого з от-вертими раменами), вступив до шинку.
* "Вино, пиво і мед—Нухім Шіндер" (нім.).— Ред.
В шинку було кілька мужиків, що, стоячи перед шинква-гом, закусували горілку булкою і розмовляли. За шинквасом сиділа жидівка і плела панчоху, не звертаючи уваги на мужиків. Гнат підхилив трохи шапку, сказав мужикам "Славу" і казав собі дати порцію горілки за три нові.
— А то ви, Гнате? — обізвався малий, присадкуватий, з хитрим виразом лиця, мужик.
— Та я,— якось ніяково відповів Гнат.
— Як ся маєте? — питав далі мужик, покинувши своїх співбесідників.
— От як видите,— сказав Гнат і протяг руку по келішок, котрий жидівка поставила на поруччі шинквасу.
— А вам що, Гнате? Та вам кров з волося слезить...— питав здивова'ний мужик.
* — Василенків... От ліпше дайте спокій, тепер не допитуйте: як хочете, то ходіть зараз — підемо разом додому...— стиха промовив Гнат, випив горілку, обтер рукавом рот, і оба з Василенковим вийшли з корчми.
2
Василенків був звісний в Новиці і околиці градобур і ворожбит. Він відвертав літом град від села, зашіптував хвороби людські і худоб'ячі, привертав молоко, забране відьмою, помагав в справах любовних і супружих і з того удержував себе та родину. Коли прийшла осінь, він брав мішки на плечі і ходив від номера до номера, здираючи по гарцеві данини за відвертання граду, а практика ворожбитська приносила йому також незлі доходи.
— Ви, Гнате, знов з Шуликами? — зачав перший Василенків.
*— Муку маю велику від них,— понуро сказав Гнат.
— На чім же зайшло?
— Сама, відьма, зачіпає: сліди за моєю коровою збирала; жінка уповіла мені, я зачав упоминатися, прийшло до сварки, а тоті єї два збуї взялися до мене... дивіть, що з мене зробили...— дрижачим зі зворушення голосом говорив Гнат і, знявши шапку, показував Василенковому рану на голові, за вухом і синці на шиї.
— Ви, може, по "реперту" до суду ходили? — спитав Василенків.
— Нема правди на світі! — гірко скликнув Гнат.— Пани в суді казали, що знаки замалі... Нема нащо "реперту" давати...
— Де нині правда є? Хіба в бозі та в мені трохи,— підсміхуючись потвердив ворожбит.
— В голові палить, якби грані насипав... Муку мені велику бог посилає^ може, я ще переможу €Ї... тоту Шуличку-відьму!
— Ви, Гнате, чоловік письменний, Біблію читаєте, слово боже розумієте, а бабу не можете змочи.
— Зміг би я єї, коби не військо.
— Правда є. Ваш покійний тато, а наш реєнтий знали багато; їм з книжок указувано, знали від себе і до себе,— говорив Василенків.
— Як хорували і умерли, я був при війську. Маєток пішов на льотерию, а що знали, з ними пішло до гробу,— відповів Гнат.
Так то бесідуючи-то, мовчки перейшли вони попри хотинську корчму, перейшли мостом вузьку а глибоку млинівку, що, мов блискучий вуж, вилася поміж буйними загонами зеленої озимини. Береги її зеленіли молодою травою, засіяні блідими сліпавками, яскрами і лотатнем. При мості похилилися верби, а гнучкі їх гілки, покриті молодим кучерявим листям, доторкались води. Вода поривала їх на мить з собою, але власна їх спружистість і сполучення з пнем, з котрого росли, вертала їх на перше місце: так молодий чоловік пливе на хвилях мрій, поки досвід не верне його на землю, з котрої злетів.
Перед ними видніла майже над самим берегом Лімниці велика лютрівня спіритусу. Була се велика одноповерхова камениця з малими віконцями, з каналами і спустами усподі, звідки вічно димівся чарівний відвар, розливаючи далеко навкруги горілчаний запах. Сторчав високий червоний комин, немов жадно розглядався по сусідніх селянських полях.
Порівнявшися з лютрівнею, вони оба майже рівночасно промовили: "Чути горівку" — і вступили до найближчої старої корчмини.
Коли вийшли з корчми, Гнатові очі блищали більше, рана за вухом загорілася дужче, а Василенків став бесідли віший.
— Ба, куме Гнате, а у війта? — спитав ворожбит.
— У війта? — роззявивши рота, скрикнув Гнат.— У того злодія?! З Христа ризи би здоймив...
— Робив справу?
— Взяв дві кварти горівки від мене та й зробив справу, аби-сьмо ся погодили.
— Шулики дали, певно, чотири кварти,— підсміхуючись над справедливістю, сказав Василенків.
— За мене не мине єго кара божа... Як на такі рани робити згоду? — питав обурений Гнат.
— Та й в суді не ліпшу справу зробили,— підговорював ворожбит.
"Помощ моя от господа, сотворшаго небо и землю..." Під людей добра не буде, погані,— сказав Гнат і умовк.
Нони йшли берегом Лімниці, що широким зарінком, змінюючи рік-річно корито, гонила бистро свої чисті води. По їх Ооці шуміли лози, засаджені проти влому води; птахи порхали з гущавини, перелітаючи на другий берег. При березі і на Олранах чиста, а на глибині зеленкувата вода шуміла, б'ючи о бік дрантивого порона, що на чорній, блискучій від мазі линві сунувся напоперек ріки.