Та оскільки в її наміри не входило просити Едгара, щоб він знайшов для неї необхідні знаряддя праці, то вона швидко повела мову далі:
— Це єдина робота, яку може знайти собі стара й ні на що не придатна жінка. Але я не хочу, щоб ви клопотали собі голову проблемами саду, містере Лоусон. Ви маєте так багато справжньої й важливої роботи. Адже ви перебуваєте тут на дуже відповідальній посаді, допомагаючи містерові Сероколду. Мабуть, ця робота здається вам дуже цікавою.
Він швидко і майже радісно відповів:
— Так… Так. Вона дуже цікава.
— І певно, ваша допомога надзвичайно важлива для містера Сероколда.
Його обличчя спохмурніло.
— Я не знаю. Я не можу бути певен. За цим усім стоїть…
Він урвав свою мову. Міс Марпл дивилася на нього замисленим поглядом. Патетично настроєний молодик невеличкого зросту в акуратному темному костюмі. Молодик, на якого більшість людей не стануть дивитися вдруте, а якщо й подивляться, то відразу ж про нього забудуть.
Поблизу була садова лава, міс Марпл підійшла до неї й сіла. Насуплений Едгар стояв перед нею.
— Я переконана, — сказала міс Марпл із твердою впевненістю, — що містер Сероколд дуже й дуже на вас покладається.
— Я не знаю, — сказав Едгар. — Справді не знаю, — він спохмурнів і, мабуть, сам того не усвідомлюючи, опустився на лаву поруч неї. — Я в дуже скрутному становищі.
— Що ви кажете? — здивувалася міс Марпл.
Едгар сидів, дивлячись кудись у простір, прямо перед собою.
— Про це ніхто не повинен знати, — несподівако сказав він.
— Звичайно, — погодилася міс Марпл.
— Якби я мав право…
— Так?
— Я міг би сказати вам… Ви нікому про це не розкажете, я можу бути певен?
— Цілком.
Але вона помітила, що він не став чекати її запевнень.
— Мій батько… Нині мій батько перебуває на дуже високій посаді.
Тепер не було потреби казати нічого. Їй залишалося тільки слухати.
— Ніхто нічого не знає, крім містера Сероколда. Розумієте, якби все стало відомо, репутація мого батька могла б постраждати. — Він обернувся до неї і всміхнувся. То була сумна і сповнена почуття власної гідності усмішка. — Річ у тому, що я син Вінстона Черчілля.
— Он як, — сказала міс Марпл. — Розумію.
І вона все зрозуміла. Їй згадалася одна дуже сумна історія з життя її рідного села Сент-Мері-Мід — і те, чим вона закінчилася.
Едгар Лоусон провадив далі, і те, що він казав, було схоже на добре відрепетируваний монолог із якоїсь театральної вистави:
— Тут ішлося про дуже серйозні причини. Моя мати не була вільною. Її чоловік бур у психіатричній лікарні, й вона не могла взяти розлучення, тож про одруження не могло бути й мови. Я не звинувачую їх. Принаймні я так думаю… Він завжди робив усе, що міг. Потайки, звісно. І з цього виникли всі проблеми. Він має ворогів — і вони діють також проти мене. Вони спромоглися розлучити нас. Вони стежать за мною. І завдають мені багато шкоди.
Міс Марпл похитала головою.
— Бідолашний, — сказала вона.
— Я навчався в Лондоні, щоб стати лікарем. Вони перешкодили мені скласти іспити — змінили мої відповіді. Вони хотіли, щоб я провалився. Вони переслідували мене, коли я виходив на вулицю. Розповідали всілякі небилиці про мене хазяйці моєї квартири. Я ніде не можу від них сховатися.
— О, ви ж не можете знати напевне, що вони стежать за вами, — спробувала втішити його міс Марпл.
— Повірте мені, я знаю. О, вони дуже лукаві й хитрі. Мені ніколи не щастило помітити їх або довідатися, хто вони такі. Але я все з'ясую… Містер Сероколд забрав мене з Лондона і привіз сюди. Він був добрий до мене — дуже добрий. Але навіть тут, щоб ви знали, я не перебуваю в безпеці. Вони також тут. Вони змовляються проти мене. Намовляють інших ненавидіти мене. Містер Сероколд каже, що це не так, але містер Сероколд нічого не знає. А іноді мені навіть здавалося…
Несподівано він замовк. І підвівся на ноги.
— Це велика таємниця — сказав він. — Ви все розумієте, чи не так? Та коли ви побачите, що хтось ітиме за мною — тобто шпигуватиме за мною — прошу, щоб ви мене повідомили, хто це був!
Він пішов собі — акуратний, патетичний, незначущий. Міс Марпл проводжала його поглядом і думала…
Несподівано пролунав голос.
— Божевілля, — сказав він. — Яке божевілля!
Волтер Хад стояв поруч неї. Його руки були глибоко запхані в кишені, і він дивився похмурим поглядом навздогін Едгарові що віддалявся від них.
— Що за гадючник ми тут маємо? — сказав він. — Усі вони психи, ідіоти й психи.
Міс Марпл не сказала нічого, і Волтер заговорив далі:
— Отой Едгар — яким зін вам здається? Каже, його справжній батько — лорд Монтгомері. Щось не віриться. Він не схожий на Монті. На того Монті, про якого я стільки чув.
— Ні, — сказала міс Марпл. — У це важко повірити.
— А Джіні він розповів зовсім інше — якусь нісенітницю про те, що він насправді спадкоємець російського престолу — назвав себе сином якогось великого князя чи когось такого. Нехай йому біс, невже цей йолоп не знає, хто його справжній батько?
— Мабуть, не знає, — сказала міс Марпл. — Либонь, його проблема саме у цьому.
Волтер сів поруч неї, досить м'яко опустивши своє тіло на лаву. Він повторив своє попереднє твердження:
— Усі вони тут психи, ідіоти й психи.
— Вам не подобається жити в Стоунігейтсі?
Молодик спохмурнів.
— Я просто нічого тут не розумію — не розумію анічогісінько! От хоч би цей маєток і люди, які в ньому мешкають. Вони багаті. Їм не потрібні гроші — вони їх мають. А подивіться, як вони живуть. Розбита старовинна порцеляна й усякі дешеві дрібнички — в них усе перемішано. Немає пристойної прислуги, яку годиться мати людям вищого класу, — лиш випадково найняті люди. Гобелени, портьєри та накривки на стільці — усе з атласу, парчі й такого іншого — розпадаються на клапті! Великі срібні самовари та інше начиння пожовкли й потьмяніли бо їх ніхто не чистить. Місіс Сероколд до всього байдужісінько. Ви бачили, в якій сукні була вона вчора ввечері? Зацерована під пахвами, майже зношена — а вона ж могла б піти до крамниці й замовити собі там якнайліпший одяг. На Бонд-стріт[5] або десь-інде. Гроші? Та вони купаються в грошах.
Він замовк і протягом якогось часу сидів, міркуючи.
— Я вважаю, що куди ліпше бути бідним. У цьому немає нічого поганого. Якщо ти молодий, сильний і готовий працювати. Я ніколи не мав багато грошей, але я був сповнений рішучості досягни всього, чого хотів. Я мав намір відкрити гараж. Уже відклав на це трохи грошей. Я розповів Джіні про свої наміри. Вона вислухала мене й, здавалося, зрозуміла. Я дуже мало про неї знав. Коли дівчата вдягають військову форму, усі вони здаються однаковими. Я хочу сказати, що коли ти дивишся на них, то не знаєш, котра має гроші, а котра — ні. Мабуть, я відчував, що вона стоїть вище від мене, адже має освіту й усе таке. Але це, здавалося, не мало ваги. Ми закохалися одне в одного. Ми одружилися. Я наскладав був трохи грошей, а Джіна сказала мені, що й вона трохи має Я збирався відкрити бензоколонку, коли повернемося додому, і Джіна мене в цьому підтримала, сказала мені, що це добра думка. Ми були тоді як двоє божевільних дітей — шалено закохані одне в одного. Потім її пихата тітка зчинила скандал… І Джіна захотіла приїхати до Англії, щоб побачитися з бабусею. Я не побачив у цьому нічого поганого. Тут її дім, а мені теж було цікаво побачити Англію. Я дуже багато про неї чув. Тож ми й приїхали. Лише провідати бабусю — так я думав.