Гості

Сторінка 2 з 2

Васильченко Степан

Дівчина спершу злякано шарпонулася од діда, далі схопилась, засміялась, відважно, по-молодому вхопила в обійми сиву дідову голову, і зразу всі почули, як задзвенів край недоспіваної дідової пісні.

Зашарілась, ухнула, сіла, затуливши обома руками лице.

І стоїть уже дід — молодий, як до вінця: мов обвіяла, обсипала дівчина поморщене лице його ніжними пахущими червоного маку пелюстками.

Виляски, сміх, гамір...

Озирнувся дід — і обмарило його: приверзлося на мить — літа вертаються.

І руки тремтять, і очі сяють, і горить у дідові кров:

— Коли так, та коли так же...

Швидко пригнувся головою до коліна, зубами розірвав зашиту кишеню, витягає потайний гаман, ремінний, старий...

— Музиків!

Сміються.

Коли надумав дід — пізно.

Слухає — шумлять уже молодим вітром:

— Час їхать.

— Їхать! Їхать!..

— Прощайте, діду, на той рік сподівайтесь!

І вже на возах...

Стрепенувся дід, задихався, до коней:

— Не пущу!

Син хапається за голову:

— Це вже буде мороки з дідом.

Шепнув кілька слів двом своїм синам, молодим бороданям, дідовим онукам. Лагідно, почтиво, проте міцно, як залізом, взяли діда під руки.

В піт діда кинуло, рвонувся, аж онуки заточились:

— Стійте, кажу вам!

Візники — по конях, гості — за шапки, тільки шапками помахали...

Полетіли, як привид чарівний, невблаганні, неповертані..

І погаснув недовгий дідовий сон.

І знову сідали йому на плечі дев’яносто без трьох...

Примутніли од туги дідові очі. Озирається, не впізнає... глухо до онуків:

— Ви хто такі?

В очах і в голосі зростає тривога:

— Стій! Куди це ви мене тягнете?

Зразу шарахнувся назад, як сполоханий кінь, упершись невидющими очима у захід:

— Де це горить?

На заході, на вишневому камені, на півнеба розкинувши заграву, розпалахкотівся огонь, полум’ям сягаючи аж до ніг. Здавалось, перед очима шугали всі іскри, і ось-ось займеться як не рукав, то пола на одежі.

— Що це горить, питаю?

— Схаменіться, діду, ніде нічого не горить, роздивіться краще — то так сонце заходить. Ніч буде. Спати час.

— Ой, брешете.— Дід — гарячий увесь, тремтить...

Гостро, допитливо дивиться у вічі онукам, і не йме він віри ні лагідним осмішкам, ні спокійним очам. Бо знає дід — не мають вони до старого жалю — сміючись, жартома в огні хочуть живого спалити.

Гнівом, тугою загораються очі в діда, жили напружились, як мотуззя, м’язи на руках випинаються, мов ремінні. Упирається дід у землю ногами, аж землю риє, аж груддя піску розлітається з-під ніг, і геть аж у селі оддається усім тут знакомий, невпокійний дідовий Арсенів голос:

— В огонь діда! Спалить діда!..

А десь уже за лісом, в смуток молодий повивши, кудись односили гості дідову пісню:

Ой догнали літа мої

На калиновім мості...

І пахло в повітрі п’яним зіллям, тим чарівним зіллям — молодощами. Зелено палали сосни.

* * *

Стою, схилившись, на веранді один, задуманий. Перед очима — мій вечірній театр, грандіозне видовище кольорів і тіней, що ними, здавалось, зринали на сонця заході події й турботи за минулий день.

В театрі догорає; тільки десь у куточку над лісом темні силуети акторів дограють останню сцену: коло жаркого осіннього огника в густій темряві ночі сидять пастухи в степу... до їх наближається мандрівник — постать-монумент. Заклопотаний, смутний, мов, шукаючи волів, з степу приблудився... Шапку знявши, голову схиливши... питається, і тихий його голос: "Не бачили, не чули — не їхали мої літа?" — "Які ж твої літа?" — "Мої літа мальовані, а їхали кіньми вороними — як громи гриміли".— "Еге, чоловіче,— і бачили, і чули: за круту гору помчали твої літа кіньми вороними".

І потьмарився в тонах зелено-оксамитових тихий ліс.

Над лісом загорілась срібна сережка, засвітивши золоте паутиння межи гіллям старої сосни.