Феодор зітхнув з полегшенням, коли увійшов до гридниці із своїм почтом князь Володимир: сього дня Іллі Муромця з ним не було. А як прийшов Володимир-князь, почалося звикле бенкетування. Почалося з незначних розмов, із застольних здоровиць князеві, з незлобивих кепкувань і дотепів, ніби для того лише й зійшлися сюди, щоб їсти і пити і білозубо скалитися. Та ось нарешті і князь Володимир слово мовив, наївне, як на просту людину, хитре, як на державного мужа:
— От скажи нам, думний гість, просвіти нас, темних лісовиків, заморською премудрістю.
Феодор вмить слово в слово все занотував і на відповідь вже начеркнув простий знак — скорочене, умовне титло Никифора Тавра.
Колишній аколіта, а тепер начальник таємної секрети озвався одразу:
— Що бажаєш почути, добрий і люб’язний володарю?
Відповів Володимир-князь:
— Було: приходили до нас з Волги булгарські магометани, із угрів німецькі католики, а з Хазарського моря іудеї. Кожен довго і дуже свою віру хвалив, щоб і ми таку прийняли, аж ми розгубилися. І всі наших богів нарікали не інакше, як дерев’янками. Але прикро нам ставало.
Никифор Тавр слухав уважно, різка і глибока зморшка пролягла на його високому лобі.
Сміх лунав у гридниці, чаші з пивом-медом пінилися. Володимир-князь усміхався.
— Гей, богатирі та дружинники! — звернувся до всіх. — То хіба справді взяти мені в жони царівну Анну?
— Візьми, князю! А чого ж!
Спохмурнів Никифор Тавр: жарти жартами, а цей жарт не обійти, не проминути, бо не дозволяє цього честь і гідність імператорського посланця.
— Християнське одруження, — сказав твердо, — лежить тільки через церкву. Без винятків. Отже, не для тебе царівна.
— Дивись — налякав! — ущипливо відповів князь Володимир. — А чим лякаєш? Може, царівна, мов тріска, суха? Чи, може, крива, чи горбата? Чи очі її дивляться в різні боки? Чи голівка спричинена?
Він питав, а Никифор Тавр тільки заперечливо хитав головою.
— Усе ні та ні! Виходить: таки гарна. Тоді у чім річ? Задля гарної царівни можна аж на край світу піти, а в церкву і поготів. Правду кажу, друзі мої, чи ні?
— Правду кажеш! Іди і в церкву!..
— Гаразд. Коли так, піду до церкви і хрест прийму. Ти задоволений, ромею? Віддасть цар за мене свою сестру?
Князь глянув на Никифора Тавра. В очах його таїлися веселі іскорки. А ромеєві було непереливки, не годен був второпати, що сказано всерйоз, а що жартома. Загадкову, незрозумілу душу і примхливу вдачу мали руси. І про найголовніше нічого не мовилося — про військо князь не зронив ані словечка.
А Володимир сказав йому ласкаво:
— Йди-но сюди, премудрий ромею.
Сам піднявся назустріч, взяв за руку і повів за собою в золочені й сріблені дверцята. Там, у темній вежі, гвинтом піднімалися круті сходи, свічки по стінах були погашені — згори линуло світло. Вони мовчки піднімалися рипучими сходами, аж поки не вийшли на відкриту терасу, звідки лягав перед очі широкий і чудовий краєвид. Никифор Тавр аж прикипів очима. Але не краєвид цікавив його.
А князь Володимир ніби читав його думки, як у книзі.
— Дивись, — сказав коротко і поблажливо.
Градом Кия йшло воїнство. Все воно — одна залога за іншою — проходило по князівському дворищу, вступаючи в західні врата і виходячи у східні. Рівно гойдалися гострі списи. Горіли довгасті червоні щити. Виблискували на сонці шоломи і кольчуги. Військо йшло залізними шерегами і через Боричів узвіз нескінченною вервечкою сунуло на київський Поділ, на причали Почайни, що аж почорніла від незліченних морських лодій. Смоляні борти деяких з них вже були завішані щитами, і над ними піднімали щогли з вітрилами. Це було красиве поєднання контрастних кольорів: чорні борти, червоні щити, білі вітрила.
А серед князівського дворища верхи на могутньому коні, мов блискуча металева вежа, височів Ілля Муромець. Повз нього йшло військо, а він ніби рахував воїв очима. Поряд з ним, теж на коні, сидів юний отрок-зброєносець. Обличчя його нестримно сяяло, бо хлопець ніяк не міг приборкати щасливої посмішки. Ще б пак! Йому доручили рівно тримати, встромивши кінець держака в отвір на стремені, хвостатий бунчук воєводи. То ось чому Іллі Муромця не було сього дня у гридниці! Зі святого горба на воїнство незворушно втупилися суворі і прокурені до чорноти племенні ідоли, у кумирнях яких день і ніч горів незгасний вогонь і валував смоляний дим…
Князь Володимир задумливо мовив:
— Шість тисяч, добрих воїнів. Кожного з них окремо обирав сам Ілля Муромець, бо іде з ними воєводою.
Він якусь хвильку помовчав і значуще докинув:
— Усе, що просили, я дав. Усе, чого я хочу, ви дасте. Так?
…Отець ігумен Сімеон Пафлагонський стояв перед образом Спаса струнко, мов солдат на плацу. По його запалих, гідних пензля майстра-іконописця щоках рясно котилися прозорі сльози.
— Великий, Всемогутній, Милостивий! — шелестів він сухими губами. — Хай прийде царство твоє, хай множиться у славі ім’я твоє! Спасибі тобі, господи! А хто дякує тобі? Нікчемний черв, твій раб Сімеон. А за що? За чудову милість твою. Бо ти надав мені сили слабому, щоб поконати сильного варвара і настановити його на путь істинний. Осанна тобі, господи!
Феодор не спав — складав речі, готуючись до далекого зворотного шляху у Царівград. Шибки у світлиці були темні, як очі у Іллі Муромця, сина Івановича…
Розділ 15
КОНТРАКТАНТ
Виклик був несподіваний і нагальний. Феодор прочитав коротку з одного слова "чекаю" записку Никифора Тавра, рішуче відштовхнув посильного, який почав було щось торочити, і скочив на баского коня. За ним тільки зав’юнилася курява.
Минуло тільки два тижні, як вони повернулися до спустошеної внутрішньою війною метрополії з далекої Русі. Нічого не змінилося в Константинополі за час мандрівки місії Сімеона Пафлагонського. Так само незвичною і порожньою була головна артерія столиці — вулиця Меса, що розтинала місто від берегів Пропонтиди, тихої і прозоро-блакитної, за що вона й була наречена Мармуровим морем, і аж до фортечних мурів Західної стіни. В центральній своїй частині Меса геть уся, впритул одна до одної, була забудована майстернями візантійських ремісників, де вони виготовляли і збували свій крам, славний на весь відомий світ. Тут завжди гомонів строкатий і багатомовний люд з далеких і близьких країн. А зараз вулиця була порожня, ніби міфічний бог греків Арес вимів її залізною мітлою.