— Загинули? — Обличчя в Юри враз посмутніло. — Бідолашні оленята...
— Нічого не вдієш, — зітхнув Мача.
Скоро прийшли і дорослі. Юра почекав, поки Гаврило переодягся і випив чаю. Потім витяг цурку і подав йому.
— Чакти! Самий чакти піонер! — похвалив хлопчиків голова колгоспу.
Мача теж подав свою цурку.
— Чакти! Чакти! — повторював Гаврило, а Віра погладила обох хлопців по голові.
Другого дня, коли колгоспники почали готувати шлях до перевалу, до Зуба завітав старий-старий дід. Він приїхав за двісті кілометрів звідси і привіз два туго набиті мішки.
— Я чув про тебе багато гарного, — сказав дід Зубові.— Ти допомагаєш орочам, учиш їх, як краще жити. Ти розмовляєш з бідняками-орочами, як рівний з рівним. Візьми оці мішки. Тут хутра. Білка, лисиця, горностай. Я збирав їх для попа, для церкви. Коли прийшли більшовики на узбережжя, піп утік, але наказав мені збирати хутра для нього. Тепер люди кажуть, що церкви їм не треба. Люди кажуть, щоб я передав їх тобі для школи. Я багато прожив на світі, а не бачив ніякої користі для бідних орочів від церкви. Візьми ці хутра на школу.
Нарешті шлях був готовий. Юра з батьком виїхали до узбережжя. Ілля, Кузьма, Мача і ще кілька колгоспників проводжали їх, ведучи нарти з хутром і харчами, женучи запасних оленів.
Від'їхавши від юрти, хлопчик оглянувся. Гаврило стояв простоволосий, без шапки, дивлячись услід Юрі. На обличчі старого було стільки доброти і привітності, що Юра аж зітхнув з жалю, що доводиться з ним розлучатися. Хлопчик і собі зняв шапку і крикнув:
— До побачення! До побачення весною на узбережжі!
ЕПІЛОГ
В кінці червня 1946 року великий пароплав, пофарбований у світлоблакитний колір, ішов понад берегом Охотського моря. Спершись на поруччя, кілька пасажирів милувалися чудовим краєвидом, що відкривався перед ними. Гори, сірі і низенькі коло берега, щодалі вищали і вищали, перетворювались на гострі шпилі, що губилися в ніжному блакитному серпанку.
Доугий помічник капітана вийшов з кают-компанії і підійшов до пасажирів.
— Ну от і ваша бухта, товаришу Зуб, — промовив він до молодого чоловіка у військовій гімнастьорці з слідами погонів на плечах. — Сподіваюсь, що на друге літо наш пароплав прийде сюди не тільки по рибу, а й по корисні копалини, які, безперечно, знайде тут ваша партія. О, тут чудові місця, — продовжував помічник, — ви самі пересвідчитесь.
— Я бачив їх, — усміхнувся молодий чоловік, — і мене весь час тягло повернутися сюди.
— Ну. тоті мені нічого вас переконувати. Я кажу кожному: хто хоч раз побував на Охотському узбережжі, той завжди мріятиме повернутись сюди знову.
Пароплав став наближатися до берега. Вимальовувалась бухта з сірою гравійною косою і зеленим лісом вгору по річці. Молодий геолог, хвилюючись, вдивлявся в берег, шукаючи знайомі намети промислових рибальських будівель. Але перед його очима виростали капітальні будинки засолювальних сараїв, коптилок, магазина, контори. Ціле місто стояло на гравійній косі, виблискуючи на сонці пофарбованими дахами. Далі, з лісових заростей, визирали охайні котеджі.
— Ми не помилилися.-" ■— здивовано спитав Зуб у помічника капітана.
— Скільки років ви не були тут? — засміявся той.
— Скільки?.. Мабуть, чотирнадцять.
— Ну, то чого ж ви хотіли? Чотирнадцять років тому тут солили чудову рибу кету хижацьким японським способом. Рибину набивали сіллю, і вона ставала тверда, як дерево, суха, як підошва, і така солона, що обпікала, як вогонь, коли її брав хто в рот. Чотирнадцять років тому ми вивозили звідси найгіршого соргу рибу. А тепер? Тепер уся кета солиться в льодниках, прокопчується, і вона смачна, жирна і ніжна, як найкраща сьомга. Узбережжя дає тепер найкращу рибу. Чотирнадцять років! Таке сказали, — не вгамовувався моряк. — Чотирнадцять років тому тут ловили тільки кету, а оселедець, прекрасний охотський оселедець, камбала, мальма, корюшка, словом тисячі тонн чудової риби гинули марно або їх згодовували собаками. А тепер все це йде на користь народові, державі. Чотирнадцять років! Це ж три п'ятирічки! Вони дали узбережжю стільки, скільки не могли дати за царя і три століття!
Тим часом пароплав став на рейді, матроси спустили катери. Відкрили трюми, почали вивантажувати на катер майно геологічної експедиції. А через півгодини Зуб уже плив до берега.
Група орочів нетерпляче чекала приїжджих. Катер ткнувся носом у прибережний гравій, і геолог вистрибнув на землю.
До нього підійшов молодий чорнявий чоловік із східними рисами обличчя, в синьому костюмі, з орденом Вітчизняної війни на грудях, в хутряних чоботях з оленячої шкіри.
— Просимо до нашого берега! — правильною російською мовою привітався молодий чоловік і подав Зубові руку. — Я районний зоотехнік. З ким маю честь познайомитись?
— Геолог Юрій Зуб. Прибув до вас з геологічною експедицією, — сковзнув приїжджий по обличчю зоотехніка і, подавши руку, втопив нетерплячий погляд в орочів.
Зоотехнік усміхнувся самими очима і, не зводячи
погляду з Зуба, спостерігав, як той, радісно збуджений і схвильований, вдивлявся в обличчя орочів.
— Он бісенді', Юра? — звузивши в усмішці зіниці, промовив зоотехнік.
Зуб здригнувся і з німим питанням дивився на чоловіка в синьому костюмі.
— Ні бісенді?2— несміливо промовив Зуб.
— Мача.
— Мача! — крикнув, аж простогнав Юрко Зуб і схопив його в свої обійми. — Мача!
Здивовані орочі оточили молодих людей, питаючи один в одного:
— Хто він?
— Юра! Юра приїхав! — гукав на весь берег зоотехнік, і на його голос почали збігатися орочі з ікрянки, засолювальних сараїв, з магазина....
Молодого Зуба оточили знайомі і незнайомі, і він, знявши кашкета, чоломкався з ними за орочським звичаєм. Геолог стурбовано вдивлявся в натовп, когось шукаючи. Враз його очі заблищали: він побачив Іллю, що, витираючи мокрі від розсолу руки, одягнутий у гумову куртку і гумовий фартух, поспішав від засолювального сарая. Вони обнялися.
— А Гаврило? Живий? — з тривогою в голосі запитав Юрко.
— О, живий. Як почав тоді, так і досі головою колгоспу. Довідається — прилетить сюди!
Через півгодини старі друзі сиділи в Мачиному наметі і, п'ючи міцний, аж чорний чай, згадували минуле, розповідали про своє життя, про знайомих. Виявилось, іпо Мача закінчив зоотехнічний інститут у Ленінграді і вже рік, як працює в районі. Дід Чакар помер тільки два роки тому. Кузьма — голова виконкому районної Ради трудящих. Мача називав імена орочів, що одержали педагогічну освіту і вчителюють, орочів—лікарів, колгоспників, робітників, що становлять основне ядро районного активу.