Камінь стукнувся об землю і швидко поповз угору. Через кілька хвилин у печері стало зовсім темно, а коли посвітлішало, хлопці побачили контур людського тіла, що повисло в повітрі і коливаючися, поволі спускалося вниз. Дві голови схилилися над розколиною, заступили світло, і ні Юра ні Мача не могли роздивитися обличчя чоловіка, що спустився в печеру. Видно було тільки рушницю в його-руках.
— Ми загинемо. — прошепотів злякано Мача.
У відповідь Юра міцно стиснув його руку, ніби намагаючися цим заспокоїти свого друга.
Раптом чоловік на мотузі клацнув затвором гвинтівки і голосно російською мовою гукнув:
— Гей, жовтий чортяко, де ти тут ховаєшся?
— Ми тут!— не пам'ятаючи себе від радості, скрикнув Юра і, забувши, що череп стирчить у нього на голові, кинувся на середину печери. — Ми...
— Чорти! — злякано зойкнув чоловік, і ремінь одразу спинив свій рух.
— Ми не чорти. Ми люди! — закричав Юра, боячися, що чоловік з переляку ще стрельне.
На мить чоловік занімів. Потім розлігся його голосний рогіт. А ще через хвилину він уже тиснув руку Юрі і Мамі. Це був червоноармієць із загону, що сьогодні іірибун з узбережжя.
Хлопців на ремені витягли з печери. Осліплені яскравим сонячним світлом, вони довго не могли розглядіти радісних облич орочів і прибулих військових, що обступили печеру.
— Ви, очевидно, Юра Зуб? — звернувся до Юри військовий, що був тут за командира,
— Так, — відповів той.
— Ну, давайте познайомимося, молодий чоловіче. Я Петров. Прибув сюди разом з вашим батьком.
— Тато приїхав! Він тут! — радісно скрикнув Юра. — Мачо! Чув? Мій тато приїхав! — і, враз спохватившися, звернувся до Петрова: — А Ілля? Той, що викликав вас сюди, приїхав?
— Звичайно.
— І твій тато приїхав! — сяючи очима, сповістив він свого друга.
Петров привітався з Мачею за руку і сказав, що його батько дуже допоміг загонові.
В цей час із печери витягли перший ящик з гвинтівками.
— Ну, — сказав Петров, — давайте сюди Дойду. Тільки тепер Юра побачив, що трохи далі від розколини, за кущами сиділо і стояло кілька чоловіків.
— Істапа сюди! — гукнув хтось з орочів, і через хвилину той з'явився в супроводі Кузьми і червоноармійця.
Кузьма замість привітання весело підморгнув Юрі і потім підштовхнув Істапа до Петрова. Куркуль, із зв'язаними руками, зробив крок і спинився, похмуро поглядаючи на своїх наймитів.
— Що це таке? — суворо промовив Петров, показуючи на ящик із зброєю.
Істап мовчав.
— Що це? Жовтий дух чи гвинтівки? — ущипливо спитав куркуля Кузьма. — Ти ж казав, що зброї в печері нема.
Істап тільки злісно зиркнув на свого колишнього наймита і продовжував мовчати.
— Мовчи не мовчи, — промовив Петров, — а тебе спіймали на гарячому. Ти прийшов до печери не ховатися, як ти виправдувався, а по зброю.
Хлопці тепер зрозуміли, чому тоді так несподівано впав мотуз із каменем: Істап, побачивши загін, кинувся тікати.
Тим часом червоноармієць, що перший спускався до печери, виліз на світло і доповів Петрову про кількість знайденої зброї. Потім він глянув на Юру і ніяково посміхнувся:
— Ну й перелякав же ти мене. Головне, що несподівано. Ці прокляті куркулі все про дух казали... А тут тобі враз чортяка з темряви...
Всі голосно розсміялися.
— Ну що ж, — сказав Петров. — Хлопці, мабуть, скучили за своїми батьками. Так?
Юра і Мача вже давно нетерпляче поглядали на прив'язаних оленів, якими приїхали сюди орочі, що супроводили Петрова.
— Коли ми тут не потрібні, ми б поїхали... — сказав Юра.
— От я про це й кажу, — усміхнувся Петров. — Ми тут ще залишимося, а ви катайте!
Хлопці скочили на оленів і помчали до Гаврилової юрти.
РАДІСНА ХВИЛИНА
Два хлопчики шаленим галопом летіли до юрти. Сонце заходило, і небо ставало синім-синім. Та вони не звертали уваги на красу природи, запалені одним бажанням — швидше дістатися додому.
Вони виїхали вже на перевал і, виткнувшись з-за гори, побачили чоловіка, що скаженим алюром мчав їм назустріч на олені. Юра вихопив пістолет і направив свого оленя до невідомого верхівця.
— Стій! — крикнув Юра і стрельнув угору. Верхівець спинився. Хлопці під'їхали до нього ближче,
тримаючи напоготові пістолети. >
— О, Гарачим! — впізнав Мача куркулевого племінника.
— Куди ти так швидко їхав? — суворо спитав куркуля Юра.
— Кажи правду, — навів на нього пістолет Мача. — Бо тут тобі й край!
— Я тікав від більшовиків, — зовсім уже злякався Гарачим. — Я нічого не робив. Я тільки чатував Гаври-лову юрту, щоб він не втік до більшовиків. Я тільки виконував наказ Істапа...
— А-а, виконував? — загрозливо промовив Юра. —
Повертай назад! — і, пропустивши Гарачима наперед, хлопці риссю поїхали за ним.
У вечірньому присмерку вони побачили, нарешті, свою юрту і невеликий натовп біля неї. Дві постаті відділилися від групи і побігли назустріч верхівцям.
— Тату! — гукнув Мача.
У Юри захопило дух: він побачив знайомі риси дорогого обличчя.
— Тату! — скрикнув він і, зстрибнувши з оленя, упав батькові в обійми.
Зуб притиснув сина до грудей.
— Живий! Живий! — повторював він, не витираючи неслухняної сльози.
— Тату, ти плачеш? — промовив Юра, не помічаючи, що і в нього течуть сльози.— А я думав, що ти не вмієш плакати.
— Це я так, — засміявся батько і схопив сина на руки.
Юра згадав про полоненого, його вже оточили, і Мача з Іллею продовжували допит, початий хлопцями ще по дорозі. Гаврило і Чакар стояли простоволосі біля юрти і щасливо усміхались, дивлячись на Юру. Хлопчик вибачливо глянув на батька і кинувся в обійми до своїх друзів.
Почувши галас надворі, висунулась з юрти Віра.
— Діти! — радісно скрикнула вона. — Мої діти! Живі! — і обняла хлопчиків.
Підійшов Ілля і, як з дорослим, привітався з Юрою за руку.
Всі зайшли в юрту.
Захлинаючись, хлопці розповідали про свої пригоди останніх днів, розпитували про те, як пощастило Іллі доїхати до району, як узнав Зуб, що син його тут.
Раптом у двері просунулась голова в ушанці з червоною зіркою.
— Нарешті, можна поздоровити вас, товаришу Зуб,— промовив Петров, влазячи в юрту і побачивши Зуба з хлопчиком. — Дуже, дуже радий за вас.
— Так, усі нещастя лишились позаду. Дякую вам. А як справи на вашому фронті?