— В ній ми нагріємо собі води, — зрадів Юра.
— Але це ж миска і м'ясо духа, — заперечив Мача.
— А зброя теж духова? — усміхнувся Юра. — Ти сам тепер бачиш, що духів немає, а є ті, що лякають дурних різними вигадками про духів. Може, Істап скаже, що це дух привіз зброю з берега?
Пообідавши і напившись гарячої води, хлопці загасили вогнище. Приплив свіжого повітря малий, і, коли весь час топити, їм не буде чим дихати. Прославши мішки з-під зброї, вони полягали, міркуючи, як їм вибратись з печери.
— Відпочинемо і почнемо рити сніг, — вирішили вони. Раптом світло, що пробивалося згори, померкло.
— Невже вечір? — здивувався Юра.
Кілька сніжинок закрутилося в повітрі і впало на камінь.
— Це не вечір, — помовчавши, сказав Мача.— Це починається пурга.
Сніжинки падали частіш і частіш, а через чверть години вони вже сипались суцільним потоком. Потім став доноситись свист вітру, спочатку ледве чутний, а далі голосніший і голосніший. Хлопці сховалися під стіну, вкрилися мішками і, притулившись один до одного, тихо розмовляли.
— Звідки тут людські черепи? — спитав Юра.
— Це дух їв людське м'ясо.
— Кого ж він з'їв?
— Не знаю, це було дуже давно. Старі люди розповідають, що раніш дух їв тільки людей.
Юра догадався, що колись, може сотні років тому, орочі приносили в цій печері людські жертви, і зовсім перестав боятися кісток.
Надворі вже ревла хуртовина, а в печері було затишно і тепло. Стомлені переходом і всім пережитим, хлопці непомітно поснули.
НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ
Коли Юра і Мача прокинулись, у печері стояла густа темрява. Десь угорі глухо завивала пурга. Хлопці висунулись з-під мішків.
Невидимі холодні сніжинки упали їм на обличчя, на руки, і печерні жителі знову поховалися під мішок.
— Це добре, що пурга, — сказав Мача. — Ніхто не взнає, де ми. Пурга позамітає наші сліди.
Він розповів, що пурги звичайно починаються з лютого і що далі до весни, то частішають і частішають. Інколи пурга триває тиждень, а інколи і два.
— Всі сидять тоді по юртах, — продовжував Мача.— Зате після хуртовини наймитам буває багато роботи — знайти оленів, які розбрелися по горах, шукаючи затишку. А навесні скільки гине від пурги маленьких оленят! А скільки їх губиться в глибоких заметах! Тоді наймити виносять їх на собі до чистого місця.
Мача зітхнув:
— Де зараз батько?
"А чи знає мій батько, де я?—подумав Юра.— А мама?" І серце йому тривожно стиснулось, та він відігнав важкі думки.
— Може, твій батько залишився у нас у районі... — мрійно промовив Мача. — От коли б він залишився у районі і зустрівся з моїм татком! Ой, як це було б добре!
Вони стали вираховувати, де зараз може бути Ілля. Скільки ж днів минуло після того, як він виїхав з дому? Мача підкладав по пальцях:
Ніч. День і ніч. Знову день і ніч. Ще день і ніч.
І ще день. Виходить — ніч, три доби і один день. О! Батько вже далеко. Кочувати 'з юртою — довго, а йти або їхати одному — швидко. За ніч він доїхав до перевалу. А там легко йти на лижах, бо весь час з гори. За два дні він спустився до моря. Мача зрадів:
— Батько вже напевно в районі! Хоч би не довго там збиралися!
Солодка млость розлилась у Юри по тілу.
Може, допомога вже їде... Батька, звичайно, немає в районі, його не відпустять з роботи у Владивостоці. Зате Ілля, може, щось дізнається про батька. А може... Може, хтось прочитав уже його записку, залишену в бухті, і надіслав телеграму до Владивостока? І тепер Ілля привезе йому звістку з дому... листа або телеграму.
— А скільки ж їхати сюди на собаках? — спитав він у Мачі.
— О! Це швидко. Два дні. — Мача засмутився. — Але пурга. В пургу не поїдуть. А що як вона триватиме два тижні?
Вони помовчали.
— Тобі хочеться їсти? — спитав Мача.
— Хочеться.
— То давай вставати.
Хлопці розклали багаття і не впізнали печери: вся вона була засипана тонким шаром снігу. Сніжинки повільно пливли в повітрі, осідали на підлозі, на ящиках із зброєю, на прозорім камені. Камінь і під снігом світився жовтими блискітками.
Відрізавши по шматку росомахи, хлопці посмажили м'ясо, потім нагріли води і погасили багаття.
— Почнемо рити, — промовив Юра, роздумуючи, що б таке використати як інструмент.
Він відбив дошку від ящика і став гребти сніг: В його уяві уже стояв довгий тунель, який вони прориють, і хлопчик думав, що вилазити треба буде дуже обережно, — може, там чатуватимуть на них куркулі. Він гребнув сніг раз, два. Але на звільнене місце знову сипався сухий, дрібний сніг. Юра нагріб його у печеру цілу купу, звільнивши склепіння входу, але далі не тільки тунеля, навіть помітної заглибини він зробити не міг. Сніг сипався, як пісок.
Мача похмуро стояв коло товариша.
— Сніг сухий,— зітхнув він.— Коли б це було навесні, пін був би як камінь від вітрів і сонця. А тепер...
Змокрілий від праці, Юра випростався.
— Що ж робити?
Він розглядав печеру, шукаючи виходу з свого становища. Думки гарячково стрибали.
— Поставити б один на одного ящики і вилізти через дірку вгорі. Але ящиків невистачить.
Він став розмотувати мотузки, що ними були обв'язані мішки із зброєю.
— Може, пощастить якось зачепитись за камінний виступ угорі.
Мача спробував кинути петлю. Та до стелі було не менше двадцяти метрів, дірка була невелика і зачепитись не вдалося.
— Нас тут ніхто не знайде, — сумно промовив Мача.— Пурга позамітала наші сліди.
Юрин погляд упав на ящик з гранатами. Він узяв < одну в руки. В школі, у військовому гуртку він вивчав гранати, але то були наші, радянські, а це якась чужа, з кільцем... Як нею користуватися?
"Та і в чужої ж гранати,— майнуло в думці,— повинен бути запал".
Дійсно, запали знайшлися, і Юра спробував вставити один у гранату. Очевидно, треба кидати, тримаючи кільце в руці.
— Давай спробуємо висаджувати сніг у повітря,—■ звернувся він до Мачї.
З великими труднощами вони зробили нішу з метр завдовжки. Юра закріпив до якогось пенька, що стирчав з-під снігу, гранату, прив'язав до кільця мотузок і сховався в глиб печери, за стіну, тримаючи в руці другий кінець мотузка.
— Ховайся! — крикнув він до Мачі і, почекавши, поки тон став під стіну, з силою потяг вірьовку до себе.
Щось луснуло під снігом, задзеленчало по камінню кільце, і через кілька секунд розлігся громовий вибух. Хмара снігу сипнула в печеру, задзижчали осколки, по-ноіи жовтий їдкий дим. Хлопцям довго довелось чекати, поки можна було побачити наслідки своєї спроби. Юра перший поліз до місця вибуху. Він побачив там той са-мпіі сніг, що і раніш, сипучий і сухий.