— Ось вони, — сказав Гаврило і витяг з-за пазухи пляшки.
Він пообливав кров'ю ті місця на тушах, де зідрана була шкура, сховав пляшки і, витягши люльку, оглянувся, де б присісти покурити.
— Що казав Істап? — спитав Юра.
— Істап нічого не казав. Але він усе знає! Він сказав, що одержав листа з далеких гір.
Юра не все розумів із сказаного старим, але суть йому була ясна.
— Від кого листа?
— Від кого? Істап не сказав. Хазяїн сказав тільки, що тих, які слухатимуться червоного закону, буде покарано— Так написано в листі.
— Я нічого не розумію, — сказав Юра.
— Хо-го! Ти багато чого не знаєш з того, що робиться в горах, — зітхнув старий, і ми не все знаємо...
— Ти боїшся? — спитав Юра.
— Я не боюсь, але інші боятимуться.
— Що ж робити? — сумно промовив Юра.
— Завтра побачимо, — відповів Гаврило і став на лижі.
Вони повернулися додому, коли в юрті вже всі спали. Тільки Ілля сидів, підкладаючи дрова в огонь.
— Віра хвора, — кивнув він на завіску, звідки чути було стогін жінки.
Чоловіки мовчки запалили люльки і, покуривши, почали вкладатися спати. Юра заліз у мішок до Мачі і заснув неспокійним, тривожним сном.
САМОСТРІЛ У ДІЇ
Прокинувшись, Юра здивувався. Всі речі були запаковані, як для кочування.
— Хіба сьогодні не буде зборів? — хотів спитати він, але промовчав.
Жінки стали розбирати юрти, а чоловіки пішли до лісу і принесли звідти кілька нових жердин. Віра сиділа на пакунку з постелі сумна і бліда.
— Погано? — спитав Юра.
— Погано, — відповіла вона.
"Куди ж кочувати з такою хворою?" подумав хлопчик. Мача тим часом скочив на оленя, щоб їхати.
— Куди ти? — здивувався Юра, що товариш не запрошує його з собою.
Та Мача лише махнув рукою.
— Пасти оленів, — відповіла за нього Віра. — Тепер він щодня буде їздити по долині і завертати оленів, коли вони відіб'ються від табуна.
Незабаром з принесених жердин орочі зробили великий каркас і нап'яли на нього замшу з усіх чотирьох юрт. В цім помешканні могло вміститися і п'ятдесят чоловік.
Над спільним вогнищем повісили всі чайники і всі казани, що були в окремих господарів.
— У нас тепер чайників, як у багатія, — засміявся Гаврило.
Почали з'їжджатися наймити. Тут були старі діди, сиві, з потухлими очима, були веселі юнаки, стрункі і моторні, були поважні чоловіки середніх літ.
— Всі приїхали, — сказав Гаврило до Юри.
— Нехай голова кочової ради починає збори, — пошепки сказав Юра Чакарові.
Орочі заговорили всі разом: голова не хоче відкривати зборів, він радить розпочати зібрання найстаршому віком. Довго з'ясовували, хто ж тут найстарший.
ІІ.ірспігі пишнілось, що дідові Макарові вісімдесят чотири роки, псі інші молодші за нього.
— Хай етикан1 починає! — залунало навкруги. Друзі! —■ сказав Чакар.
Всі притихли, і старий наказав Юрі читати поста-мону. Після кожної фрази хлопчик піднімав голову і бачим радісні обличчя наймитів. Час від часу Юра вставляв своє зауваження або вираховував, скільки кому припадає оленів. Збори дивилися на нього з неприхованою симпатією і пошаною.
Читання постанови наближалося до кінця, коли надворі почувся галас. Збори замовкли, ніби злякавшися. Хтось невідомий рвонув завіску, і до юрти просунулось спотворене гнівом обличчя. З-під верхньої губи стирчало жовте ікло. Юра враз пригадав зустріч на Видровій і здригнувся. Це був той самий чоловік, що перевозив дивний вантаж і заборонив йому і Мачі розповідати про зустріч з ним.
— Собаки! — гукнув невідомий. — Собаки рвуть оленів!
Всі орочі схопилися на ноги і, товплячись, кинулись до виходу.
— Собаки! Собаки! — лунали злякані голоси.
Юра вискочив надвір останнім. Пастухи, хто на оленях, хто на лижах, мчали до табуна. Табун, що зранку, ніби темна хмара, спокійно посувався вздовж гори, тепер вирував. Олені, як божевільні, бігали в усі боки, ііони ревли, робили несамовиті стрибки, падали, збивалися в купу, знову розбігалися, покриваючи своєю масою все більший і більший простір. Між оленями, як ска-жічіі, носилися три собаки. Наздогнавши оленя, вони стрибали йому на шию і, зваливши його на землю, кидались до другої жертви.
Кілька десятків оленів уже лежали на снігу, а роз-др.'ігонлпі кров'ю собаки все ганяли по схилу, розриваючи тепер уже оленят, неспроможних утекти.
Нарешті пастухи добігли до табуна і постріляли і-оГсік.
Ю|"н що собаки рвуть оленів, але в кожного
М.іі гухгі було по кілька собак, і вони не нападали на олеїни Огж?, хтось нацькував їх навмисне.
1 Гімн и її ст;і|)мії
(Ш
— Невже це зроблено тільки для того, щоб зірвати "бори? — питав себе Юра. — Коли так, то справа дуже серйозна.
Дід Чакар, шо стояв поряд, важко зітхнув:
— Тепер днів три збиратимуть табун.
— А наше зібрання? — спитав Юра. Дід безнадійно махнув рукою:
— Усі пастухи зганятимуть докупи оленів. Тут уже не до зборів! Хитро підстроєно!
Хлопчик і старий обмінялися поглядами, як люди, що розуміють один одного.
— Хто той чоловік, що погнав людей до оленів?
— Істап.
— Істап? — злякано перепитав Юра і замовк, побачивши, що з-за кущів виїхав куркуль, направляючись до юрти.
Істап, очевидно, вже заспокоївся і був не такий страшний, але неприємний холодок пройшов по спині хлопчика.
— Здорово, — сказав Істап і, вставши з оленя, почоломкався з Чакаром.
— Здорово, — звернувся він до Юри і подав йому РУКУ-
Істапове обличчя скривилося в посмішку.
■— Чакти! — сказав він до Чакара, показуючи на хлопчика. — Убив тюленя на березі, спіймав видру на річці! Чакти!
Юра зрозумів зміст сказаного, але почекав, поки Чакар перекладе фразу на російську мову.
— Звідки йому все це відомо? —■ запитав Юра.
— Хо-го, — усміхнувся Чакар, — вечори довгі, а багатієві що робити? Сидить та слухає теревені.
— Справжній ороч! — продовжував Істап, люб'язно усміхаючись.
Юра не сподівався такої привітної розмови від куркуля, про якого чув тільки погане, як про людину сувору і жорстоку. Хлопець ніяково відвів очі вбік.
— Отаке лихо! — розгублено розвів руками Істап.— Загинуло сорок три олені! Така втрата! Хтось навмисно випустив собак. Отакі люди! їм робиш добро, а вони платять злом!
— Хто ж їх випустив? — спитав Юра.
— Хто? Мабуть, якийсь із пастухів. Хтось із тих, кого я годую, кому даю оленів для їзди, даю чай, порох,, кулі.