Господар

Сторінка 46 з 52

Пагутяк Галина

Діти грались на подвір’ї і не одразу їх помітили, так захопились грою. Саві хотілось спати, але після сніданку він набрав соломи, пішов з нею у майстерню і до обіду плів нову колиску.

Все частіше він сідав на спочинок і дрімав. Втім, йому стало менше роботи. Сини підростали й допомагали: чистили стайні, косили траву, поралися коло городини... Найстарший, Анастас, силою вдався у батька, але робив тільки те, що йому казали. Тітус понад усе любив майструвати: вічно длубався в майстерні, доки не здивував усіх пристроєм, що викопував картоплю. Все, що Сава робив досі сам, мали поділити між собою його діти. Він терпляче очікував, що кожен з них вибере. Дівчатка допомагали матері. Це найбільше тішило Саву, бо Вітерниці вкрай був потрібен відпочинок. Вона носила це дитя не так легко, як інших. Сава примушував її спати довше, посилав гуляти, але дружина далі річки не заходила. Сідала десь на камені, і останні промені сонця золотили їй волосся. В її постаті, ході з’явилось щось надто спокійне, аж до приреченості. Сава зрозумів, що це буде остання їхня дитина, осіння їхня дитина, зачата там, де найперший син: серед нестерпної тиші й запаху сухої трави, серед невимовної ніжності й сліз. Вітерниця вдруге плакала перед ним — і на цьому коло замкнулося. А що буде далі — Сава не хотів думати. Він сміявся, посміхалась і Вітерниця, не заводячи про це мови. Завжди між ними була таємниця, і тому вони жили так довго разом, ніколи не набридаючи одне одному. Сава не знав інших жінок, крім Вітерниці. Його дочки не мали в собі нічого таємничого. Тепер вони жили в окремій кімнаті, яку прибрали на свій лад, і без кінця шили й перешивали собі одежу. Дивлячись на це, Вітерниця сумно зітхала. Чому? Він став приносити квітки не тільки для Вітерниці, бо бачив, як приємно це дівчаткам.

Він чекав, коли в його домі пролунає перший крик новонародженого, коли Вітерниця потребуватиме тільки його, а Сава клястиме те, що спричиняє їй стільки болю.

А коли усе скінчиться і дружина засне, він знову хотітиме її мук, бо життя мусить народжуватись у муках, інакше ніхто не знатиме йому ціни.

Настала весна. Сава брав Вітерницю з собою і змушував її ходити, бо це було конче потрібно в її стані. Вона йшла неохоче, воліла сидіти коло теплої груби й дрімати. Якось навіть розплакалась.

— Чому ти мене мучиш? — питала. — Ти ж знаєш, я не хотіла цього.

Вони повернулись додому, ї Вітерниця до вечора не вставала з ліжка, відвернувшись до стіни.

Вже всі строки пройшли, а дитя не народжувалось. На деревах з’явились перші листочки. Вони були липкі Й клеїлись до пальців. Сава розривався на роботі, врешті ледь не махнув на неї рукою, бо найважливішою для нього була зараз дружина, котру він мусив уранці підводити з ліжка; Саві здавалось, що вона народить двійнят: такий величезний мала живіт. Якось він орав, коли прибігла найменша дочка.

— Тату, мама дуже ойкає!

Сава кинувся додому, з рук його осипалась глина, а дочка не встигала за ним. Тоді він вхопив її на руки і так побіг. Глянувши мигцем на Вітерницю, пішов мити руки. Плюскіт води трохи його заспокоїв. Сава переодягнувся у все чисте, поставив грітися воду. Біля Вітерниці поклав чисті пелюшки.

— Відішли дітей, — сказала вона. — Сядь коло мене!

Сава сів. Мовчав, а коли дружина застогнала, пересів ближче, взяв її вологу руку в свою і почав якомога ніжніше втішати дружину, хоч в самого горло перехоплювало судомою. Він не міг їй допомогти, тільки словами. Це було вже водинадцяте, однак він не міг звикнути. Хіба до болю можна звикнути? Він хотів би, щоб його діти народжувались, наче квітки: тихо, безболісно, без поту і крові. Може, він не любив би їх так, але дружина не мучилася б.

Спливали години. Сава волів уже, щоб дитина народилась мертвою, аби тільки Вітерниця вижила. Діти самі лягли спати. Вода охолола, і Сава знову розпалив у плиті. Руки в нього трусились.

— Розчини вікно, — попросила Вітерниця, коли прокинулась від короткого сну.

На лиці в неї не було ні кровиночки. Вікно в них не відчинялось. Сава просто вийняв шибку.

Треба було пережити цю ніч. Коли дружині знову стало гірше, він заварив їй сонного зілля. Потім Сава вийшов у сад, блукав між деревами. Боліла спина від довгого сидіння. Десять разів він був присутній при народженні, і все кінчалося добре й швидко, як казала Вітерниця, хоч для Сави і ці муки видавались жахливими.

Якою ж була та жінка, що народила його? Може, вона не витримала того болю і вмерла, давши йому життя? Чому він нічого не пам’ятає? Яке лихо відібрало в нього пам’ять? Сава ще пригадував, що до Вітерниці, окрім нього, не було людей. Значить, він жив сам? Це важко було уявити, як і те, що раніше тут не росли дерева і вія не міг притулитись щокою до шорсткої кори, обійнявши стовбур руками. У Сави з’явилось відчуття, наче він ось-ось усе згадає і зрозуміє, чому зараз так важко їм обом: йому і Вітерниці. Сірий нічний метелик сів йому на рукав і поповз вгору, ніби хотів щось сказати. Але Сава не почув його шепоту, бо тишу прорізав крик Вітерниці, такий страшний, що він на хвилю закляк.

Вітерниця сиділа на ліжку, безтямними очима втупившись у двері. Здавалось, вона зараз схопиться і побіжить. Сава вхопив її за гарячі руки.

— Де лікар? Де лікар? Ти й досі не подзвонив? Чи, може, йому важко добратись по заметах. Чому ти не виїхав назустріч?

— Лежи, — сказав Сава. — Лежи. Тут немає ніякого лікаря. Тут ми і наші діти. Будь розумницею, потерпи...

Він вклав Вітерницю, і та невдовзі заснула, все ще схлипуючи. Сава не помітив, як сам заснув. Прокинувся від якогось гуркоту. Потім усе стихло. Почулися швидкі кроки, і до кімнати зайшов чоловік у білій одежі з валізкою в руках.

— Дай помити руки!

Він довго мив їх, нарешті витер і підійшов до Вітерниці, яка все ще спала.

— Кепські справи, — сказав чоловік. — Серце нікудишнє. Треба робити розтин. Будеш мені допомагати.

Сава кивнув.

Згодом лікар сказав, витираючи піт:

— Я зробив усе, що міг. Дитина нежива. Я візьму її з собою. Все одно вона вам не потрібна.

Сава кивнув, не зводячи очей з плаского живота дружини, посмугованого шрамами.

— Будеш робити перев’язку кожного дня. Читати не розучився?