— Швидше кажи, а то зараз тобі голову з плеч!
Солдати, генерали і сам цар Лютий шаблі з піхов.
— Знаю я таке слово, — каже князівна-полівна, — але вам його нізащо не скажу. Якби ви мені не тільки голову зняли з плеч, а четвертували, дерли з мене паси, які завгодно кари придумували, все одно того слова не почуєте!
І закували князівну-полівну — в кайдани, цькували собаками. То знову розковували і підтягували на диби. Палили вогнем. Знущалися як хотіли. Але не могли нічого вдіяти. Цар Лютий наказав, щоб їй відрізали язика. Вона впала мертва. Порубали її, посікли і розкидали по полю. А вона взяла та й виросла квітами — червоними, синіми, жовтими, білими…
— Татку, татку!
— Що?
— А є чорні квіти?
— Є чорна троянда — людська журба.
— А де криниця й вишенька?
— Криницю засипали, а вишеньку зрубали. Та то вже інша казка.
— А цьо засипали, цьо зрубали?
— Дивися, у вікні сонце! То все твоя дудочка.
Вона хапається за саморобну сопілочку.
— Я гратиму, а воно світитиме…
Сонце — і нам нічого не треба. Сонце бере нас за руки, за плечі і виводить з хати на вулицю.
Сходи в парадному некруті, перила низькі. Воксанці не хочеться, щоб її вели за руку. Пручається, сама тягнеться до поручнів, дістає їх тільки самими пучками. Не йде, а ніби пливе: гульк — і вниз, гульк — і вниз. Рука дереться вгору, а ноги тягнуть вниз. Балабончик на її гостроверхій шапочці видзвонює. Та ось пучки відриваються від поручнів, нога не дістає до цементу-плити, і Воксанка падає на коліна. Їй боляче. Але сліз нема. Витирає зашмаровані коліна.
— Ай, нічого, випереться…
Лялька — голий пупс із коричневим волоссям, синіми очима і червоними губами — випала, закотилася під стіну. За того пупса, здула з нього пилюгу і сховала в кишеню.
Від моєї руки відпихається:
— Ти що, я сама!
З останніх сходів не ступає, плигає: скік — раз, скік — і вітром у двері. Не розчиняє, розбиває їх. Двері на пружинах, зачиняються перед моїм носом. Я висмикуюся, а вона стоїть перед калюжею. На небі сонце, і в калюжі сонце. Розгадує, як воно так діється.
— Я не замочуся, у воду не можна, — і погрожує пальцем собі і мені.— Тс-с! — і знову очі в калюжу, ловить сонце, над яким ряхтить каламуть.
Наше подвір’я чимале, але воно довге, як кишка. Встяж будинку газони, а на краю ростуть молоді верби. Через усе подвір’я заасфальтована доріжка. Вона впирається у муровану стіну, під якою стирчать чотири цементні стовпи. На них сушать білизну. По той бік доріжки є п’ятак-майданчик, за ним яблуня, а за яблунею — дитячий куток.
Наше подвір’я глухе. І заїзд на нього з глухої вулиці.
Ще ніде нікого з дітей. Хмари трохи піднялися. На гіллі голих верб краплі дощу. Сонце засвітило їх, і ті краплі висять світлячками-ліхтариками. Калюжа стоїть на всій доріжці. Вона аж палає. Над нею стрибають горобці. Дзьоб водицю, голівку вгору і хоробро:
— Жив-жив!..
— А чому сонце впало і не топиться?
— Воно купається.
— І горить?
— Аж міниться.
— Чого ж його вода не заллє?
Я не встигаю відповісти, чому навіть у калюжі не гасне сонце, — трубить машина:
— Ту-ту-у!!! — як на пожежу.
Відриваю малу від калюжі, схоплюю на оберемок, ледве встигаємо втекти.
Чорна машина, ніби обсмалена на головешку, кричить чорним блиском. З-під чорних коліс з білими ободами на обидва боки розляглася калюжа. Чорна машина розбила сонце, сама в’їхала на його місце і спинилася. А сонце не злякалося її, взяло та й стало перед нею.
Двері хляп. І немолодий, сухий, як жердка, прудкий чоловічок чалапнув прямо у воду. Черевиками. Шофер. Очі не дивляться, вилупилися. Піджачина розстебнулася. Поліз наперед машини, чвирк і бульк, дотягнувся до інших дверей, потягнув їх. Двері не скрипнули, а його зігнуло. Він простяг руку і підставив своє худе й немічне плече.
З переднього сидіння в сірому, як попіл, костюмі повільно, спроквола підводився молодий і поважний товариш. Щоб глянути вбік, він мусив з силою повертати голову на товстій і червоній шиї. Він удостоїв мельком своїм ситим поглядом калюжу і швиденько закотив свої малі очі під лоба. Подув своїми товстенькими губами на свій попелястий піджак, погладив своє гладеньке лице, поклав руку на плече шофера і показав свою голову. Вона була з лисинкою і світилася олією. Скидалося на те, що він сам собі повискубував чуба, але його голова була подібна на чиюсь і пасувала до круглого животика. Шофер стояв у калюжі. Він простяг свою руку. І коли той, що з лисинкою, вхопився за неї, шофер усміхнувся. Його "хі-хі" топилося в калюжі, коли переносив свого хазяїна на сухе. А той був поважний і мовчазний.
— Заїжджають, не можуть пішки! — над подвір’ям, з балкона.
— А ви не указ! — строго сказав молодий із лисинкою. Він став обходити воду, вибираючи сухе. Його обличчя запашіло. Висмикнувся галстук.
— Бабай… — сказала Воксанка.
На горбочку, зачувши: "Заїжджають"… "Не указ!", виріс масивний комендант. Він скинув капелюха і замахав:
— Владимир Алексеевич!.. Здравня… — кланявся, перегинаючись через всю калюжу.
Володимир Олексійович навіть не глянув на коменданта. Він гукнув шоферові з парадного, щоб той привіз зі школи його Віту.
Комендант перестав кланятися і вимахувати капелюхом, хвилинку постояв простоволосий, та ось насадив капелюха, пригнув криси і почав пильно дивитися на чотири ряди балконів, вгадуючи, з якого саме кинуто оте зухвальство, що розсердило Володимира Олексійовича, який через це не захотів привітатися. Комендант був грізний, стояв, як вкопана паля, на якій мали когось страчувати.
Шофер вибрів з калюжі, скаредний, як біда. Стікало з його пом’ятих штанів, цідилося з його черевиків. І на сухому він — як на мокрому.
Комендант відірвав свої злі очі від балконів і, взявшись у боки, таким манером підійшов до шофера.
— Приїхали на обід? Раненько…
— На обід, а там у Москву, — відповів шофер з гідністю.
— У Москву? А я і не знав…
Шофер викручував свої штанини.
— Літаком чи поїздом? — допоминався комендант.
Шофер не підіймав голови.
— Змок, та жінка дома висушить. А тебе Вітонька чекає…
— Сам знаю, — відбрив шофер коменданта.
Чорна машина привезла на наше подвір’я чорне.
Далі взялися за руки і попростували на стадіон. Воксанка не вихопилася, щоб стрибнути на пеньок. А він білів, умитий дощем, сам просився, щоб на ньому потанцювати: