Мала вже спить. І сплять ляльки-зірки, ляльки-пупси. Що награє їй у сні чарівна сопілка? Вона всім награє добре і миле, тому після сну люди прокидаються здорові й бадьористі.
Дитина в сон — мати до роботи. А моя робота не йде. З мене погана мати. Проте стараюся що-небудь робити. Не сидіти ж між умивальником і кухонним столом та чадіти сигаретою? Мої думки повтікали і поблудилися. Певно, їх хтось позбирав, присвоїв і не пускає до мене. Я не знаю, кому казати, щоб віддав назад мої думки. І вже так хочеться, щоб Воксанка швидше встала. Без неї сумно. За нею тужно, коли вона навіть спить. Але цур її будити! Ніхто не галасував би, ніхто не приходив би..
А по сходах парадного лупу-лупу — не до нас, пронесло. Та коли тихо, коли зовсім тихо, — дзвінок. Він неголосний, а ніби коле. Завжди так буває: чого не хочеться, те буде. Беруся за защіпку, відхиляю двері.
— Ще не встала?
— Тихо… — і палець під ніс.
Папка під пахвою, жмут газет у руках — дядько Микола. Впускаю його. Він прослизає на кухню. Нишком вичитує й уривчасто розповідає про всякі новини. Ми сидимо вдвох і мовчки чекаємо, поки встане мала.
Колись маленькою мама назвала її Бубою. З легкої руки дядька Миколи її почали кликати Бузько: народилася навесні, тепер інколи — Бузьковський.
Поперечитувано газети, порозказувано новини, а вона не прокидається. І ми сидимо на кухні, як на станції, чекаючи поїзда. Ми куняємо, нам хочеться спати. І куняють вікна: нема кому в них дивитись. І куняють двері: нема кому рипатись.
Дядькові Миколі хочеться простягнути ноги, але боїться впертися ними в холодильник. Підгинає їх під себе.
Сивина цупко вдирається у його голову, зморшки риють чоло, розбігаються під очима. Підборіддя видовжене, і рот ніби надутий. У нього дуже бліде обличчя і дуже білі руки. І здається, що коли він сидить отак, скоцюрбившись, байдужість кучерявить його чуб, байдужість дивиться з його очей…
— О! — він здригається, наче спросоння.
— Вітер, — кажу.
Гуде холодильник, і ми знову дрімаємо. У нас вже все порозказувано — залишилося саме мовчання.
Я не перепитую його, що він робив і чи працювалося: він нічого не робить, вся робота вже за ним. Йому мало треба. Власне, нічого, крім спокою. І в мені щось бунтує: чого він прийшов? Я б хоч трошки попрацював.
— Ма… Ма-мо!..
Спочатку зривається дядько Микола. Його рот роз’їжджається, і зуби сміються. Жовті зуби. Нема байдужості. Він притуляється до стіни, дає мені дорогу.
— Тату!
Я вилітаю з кухні, газету з дверей. Двері риплять, трахкають.
— Хто, хто встав?
— Я! — Вона держиться за бильце, очі як умиті. Тягнеться всім тілом.
Чапу-лапу — рипить паркет, гримить горщик, — все прокинулося. В дверях стоїть і дивиться на нас дядько Микола.
— Коля, а де твоя папка?
Він згадує, що в нього була папка, спотикаючись, летить на кухню. Та папка не порожня, в тій папці завжди щось є.
— Що ти мені приніс?
Він витягує з папки целофанову коробку. В ній дзеркальце, гребінець, щіточки — цілий туалет.
— Це мені?
— Тобі, Бузьковський…
Вона виривається з моїх рук, гасає боса по хаті, не знає, що їй робити з подарунком, куди його поставити.
— Я буду лялям коси чесати!
— І собі,— підказує дядько Микола.
Молоко я ще не спряжив. Я міг його давно спряжити. Не забув — хай вони посидять удвох.
— Вдягай мене, взувай мене! Давай молоко!
— Бузьковський, жди ладу, — дядько Микола, їй подобається ждати ладу.
— Поки татко спряжить молоко, спечемо перепічку? — дядько Микола наставляє незграбні руки.
Мала мчить, падає на його коліна, дається пекти перепічку.
— Печу, печу перепічку… — лясь долонями, лясь.
Він лоскоче їй груди, і вона заходиться.
Через мить вони вже співають: "Ти, дівчино, ти щаслива…" В дядька Миколи добрий голос. Він колись сам складав пісні.
В тебе батько…
Я на кухні, я не кваплюся: вони будуть довго сидіти, співаючи. Затягли "Марину", по-своєму:
Марино, Марино, Марино,
Ходімо удвох на базар.
Раптом їхні голоси втихають. Наспівалися. Мала примовкла. Набридла перепічка, спів… Дядько Микола щось розповідає.
— Про Бабая не треба — страшний.
— А я не про Бабая.
В білу каструлю наливається молоко.
— Жив собі на світі Красунь…
— Як він називався?
— Красунь. Був молодий, гарний і гордий.
— Як я?
Дядько Микола не хоче казати, що Красунь був ще гарніший, щоб не образити Воксанку. Він дипломатично обходить це запитання.
— В нього був чорний кучерявий чуб, високе чоло і карі очі.
Воксанці не подобаються ні гарні кучері, ні високе чоло, ні карі очі: вона біла.
— А що він робив?
Дядькові Миколі хочеться змалювати молодого Красуня, вродливого і сильного, але мусить слухатися малої.
— Він був студент.
— Я виросту і теж буду вчитися.
Але дядько Микола ніби не чує Воксанки. Він оповідає про Красуня, який хотів перевершити Сковороду. Той Красунь вчився на філософа. Дав собі такий зарік, що коли вивчиться, то весь світ стане перед ним на коліна.
Квапиться Красунь якось з бібліотеки, несе купу книжок, а йому назустріч дівчина — біла Білявина. Задивився він на неї, книжки бубух на землю. Дівчина була вихована: допомогла зібрати книжки. А в нього відібрало мову, і він не зміг їй подякувати.
З того дня забув Красунь про науку. Тягне його в парк. А біла Білявина там чекає. І подає йому свою руку, і веде за собою на Дніпро, на кручі, над якими сходять і не гаснуть зорі.
Згодом до Красуня вернулася мова, і він питається:
— Чи ти будеш моєю?
Біла Білявина відказує:
— Наздожени! — і помчала, залишила тільки вітер.
Красунь кинувся за нею, не роздумуючи. А перед ним звідкись на стежці виріс панок. У чорному капелюсі, в картатому піджаку, в таких же штанях, у наймодніших штиблетах. Став та й вимахує елегантно паличкою.
— Вітаю тебе, філософе, — і зняв капелюха.
Красунь щось буркнув і хотів обігнати панка, але той поклав йому на плече руку.
— Чи не соромно тобі, закоханому в науки, стрибати козлом по кручах?
— Пусти! — розсердився Красунь.
— Овва, яка моція! — пхикнув панок. — Ти її тепер все одно не наздоженеш. Її давно перейняв інший.
— Як?
— А так, як я тебе.
— Хто ви такий і чого вам від мене треба?!
— Не шарпайся.
— Ви чорт! Я вас знаю.
— Добре, що ти мене впізнав. Я твій опікун. Нам буде легше розмовляти. Ти хотів бути мудрим. Ти дав собі зарік, що весь світ стане перед тобою на коліна. А що з тобою сталося? Ти причумлений!