— Свят, свят, свят! — перехрестився Добриня і рушив далі.
Ще здалеку побачив перед обідраним іконостасом, у кіоті, свічу, що горіла злегка мерехтливим від протягу світлом.
Свіча в розореному, оскверненому чужмицами храмі? В Софії великопрестольній київській? Де загарбники викрали все, що можна було взяти з собою? Де порубали прямо на амвоні отців церкви? Де з ікон обдерли золото, срібло та самоцвіти? Де, здається, знищили сам дух народу, на який напали?.. І тут — горить свіча?
Звідки? Чия рука її поставила?
Добриня раптом відчув, як щось здригнулося в його вистражданій душі, ніби відсунулася чорна заслінка — і в неї ввірвалося живодайне весняне тепло і світло.
Хтось у Києаі є! Хтось зостався! Не всі загинули!
Хто ж ти — невідомий? Де ти? Озовися!
Добриня оглянувся довкола, і знову — ніде нікого! Тиша. Та святі на стінах. Та свіча, що горить серед темної ночі, як провісниця благодаті, низпосланої з неба на сплюндровану, залиту кров'ю землю.
Однак хтось має ж бути!
Він гукнув ще раз, на цей раз голосно, щосили:
— Хто є в храмі? Озовися!
Та ніхто не відгукнувся. У відповідь — лише гучна луна прогримкотіла попід високим кам'яним склепінням і ще довго відлунювалася по темних закутках.
Тоді він вийшов надвір і, схвильований, радісний, притулився головою до Янки, що з сином на руках сиділа в сідлі.
— Там немає нікого... Ну, нікогісінько... Але — горить свіча! Отже, хтось є тут, у Києві! Є! Не всі загинули! Не всі в неволі! А якщо хтось є, то й нам не дасть загинути!.. Їдьмо — десь переночуємо, а вранці дізнаємося, що тут робиться.
— Їдьмо,— погодилася Янка.— Їдьмо до нас... Не все ж там, гадаю, згоріло. Може, залишилося що-небудь,— там і переночуємо.
11
Почав сходити місяць — стало видніше. За Софією, у напрямку Білгородських воріт, раптом зникли пожарища.
Але темні будинки були похмурі, безлюддіі, дихали пусткою, хоч і стояли, як і раніш, міцно, непорушно. Однак це вселило в серце Янки якусь надію.
— Боже! Невже?..
Вона боялася вірити: невже і її гніздо збереглося? Та ось і рідне дворище. Янка затремтіла, піднялася на стременах. З-за високого частоколу видніється ґонтовий дах боярського терему, над ним шелестить у темряві твердим листям розложиста, криласта груша, бовваніє над колодязем високий журавель.
— Добрику, дивися! — зойкнула Янка.— Невже це не сон?
Добриня поторгав ворота — заперті. На стукіт ніхто не відгукнувся. Тоді став на сідло і перемахнув через них, відсунув міцний дубовий засув.
Янка в'їхала в двір, подала йому Дмитрика і, злізши з коня, перехрестилася.
— Слава Богу! Ми вдома! — Потім узяла маля на руки, пригорнула і заплакала щасливими слізьми.— Вдома, синочку! Вдома! Правда, ніхто нас не зустрічає, та вже якось ми тут дамо собі раду.
Ніби на ці слова, скрипнули двері хатини, де мешкала колись двірня, і на порозі вималювалась невисока темна постать.
— Хто там? Що за люди? — почувся стривожений жіночий голос.
— Боже, Горпина! — скрикнула Янка.— Горпина! Жива!
Жінка на мить завмерла, потім сплеснула руками і з криком кинулась до неї через двір.
— А ти... ти.. хто? — Голос її здригався, запинався: — Невже?.. Чекай!.. Невже?.. Ти?..
Янка поспішила назустріч, вигукнула:
— Та Янка ж я! Янка! Хіба не пізнаєш? Стара виставила наперед руки і, зупинившись, заточилася, ледве втрималася на ногах.
— Янко! Яночко! Бояришне! Дитя моє! Жива! Боже! — шепотіла, аж задихалася.— Та звідки ж ти? Якими вітрами? З яких світів?
Янка підхопила її.
— Потім, Горпино, потім... Усе розповім... Стара помітила сповиток на руках у Янки.
— А це... що?
— Це дитина... Мій синочок — Дмитрик, Горпино,— крізь щасливі сльози усміхнулася Янка і, помітивши розгубленість на обличчі старої, додала: — Ти дивуєшся?
— А батько його? Де ж він? Хто він?
— Та ось — Добриня... Пам'ятаєш? Стара підійшла до Добрині, повернула його проти місяця, довго вдивлялася в бородате обличчя.
— Справді — він! Боже, яка радість буде бояринові — Янка знайшлася! Та ще й не сама, а з сім'єю! Янка стрепенулася, скрикнула:
— То батько живий?
— Живий.
— Боже, чому ж ти не кажеш! Живий! Де ж він?
— Та в себе ж — удома... Один він зостався. Постарів, змарнів та все тужить, тужить... А хіба це поможе?.. Я теж сама залишилася, а дядька Никодима немає... Я кілька днів лежала під руїнами Десятинної церкви і тільки чудом вибралася, коли татари вже пішли з Києва. А дядько Никодим залишився там... Царство йому небесне!
— То ходімо ж! Ходімо до батька! — заспішила Янка.— Хочу швидше його побачити! Він, мабуть, спить?
— Та де там — вечорами довго не може заснути. Читає або пише. А найчастіше — сидить за столом, дивиться в темне вікно та думає, думає... Мабуть, і зараз так. Ходімо!
Бони обійшли терем. У двох вікнах з протилежного боку світилося.
Добриня підняв Янку на руках, щоб могла заглянути всередину, і вона припала до шибки.
Боярин сидів за столом, лицем до вікна. Перед ним у підсвічнику горіла воскова свічка. Він схуд, постарів, чуб зовсім посивів, а погляд колись бистрих очей був тьмяний, непорушний. Плечі під білою полотняною сорочкою загострилися і опустилися. Велике горе, мов камінь, придавило старого боярина.
Янка голосно заридала.
— Тату! Таточку!
Воєвода здригнувся, встав із-за столу, взяв свічку — і підійшов до вікна. Підніс свічку до шибки. Янка припала до неї лицем з другого боку.
Воєвода відсахнувся. Подив, радість і страх разом відбилися в його очах.
— Янка! Донечко моя! — вирвалося у нього з грудей.— Не може бути!
Янка крізь сльози усміхнулася.
— Це я, таточкуї Я!
Боярин охнув і кинувся до дверей.
Вони зустрілися на ґанку. Дмитро в лівій руці тримав свічку, а правою пригорнув дочку, що з голосним плачем упала йому на груди.
— Янко! Рідна моя! Жива! А я так благав Всевишнього! Так благав!.. О Боже, до тебе дійшла моя молитва!
Боярин перехрестився.
— Жива, таточку, жива!
— А то хто? — боярин завважив темну постать Добрині, але не впізнав його.
— То мій чоловік, тату, із нашим синочком Дмитриком.
— Чоловік? Із вашим синочком? Моїм внучком? Та ще й Дмитриком? Боже, яка радість! — Він посвітив перед себе, а коли Добриня, тримаючи на руках сповиток з немовлям, підійшов ближче, раптом вигукнув з превеликим подивом: — Добриня! То це ти?