— Куди, божевільний? Списа в спину захотілося? Чи стріли в живіт? Чув же — завтра в обідню пору... Чи в якийсь інший день...
— Пусти! — Ілля рвонувся.— Я хочу ще раз побачити її!
— Завтра побачиш!
— Звідки така впевненість? Може, вона не прийде. Може, я не зможу відлучитися...
— І вона прийде, і ти зможеш на якийсь час відлучитися,— умовляв його Добриня.— А зараз — будь розумний! Не наражай себе на каліцтво чи й смерть!
Ілля був сам не свій. Несподівана зустріч з коханою дівчиною, з якою він уже не мав ніякої надії зустрітися, бо думав, що її завезли хтозна-куди, розвередила його душу. Він витягав шию, оглядався, сподіваючись хоч здалеку ще раз побачити її, та від десятків невільницьких ніг у повітря піднімалася така пилюка, що дівоча постать швидко щезла у ній.
Лише присмерком добралися невільники до хизару. Зайшли у двір. Тут караульні витягли з гурту зв'язаного Бачмана і кинули в зіндан — глибоку яму, викопану в дальньому закутку, поряд із ямою для нечистот.
До них підбігла Янка. Схудла, почорніла, вона скидалася на хлопчака-підлітка. Одні очі, тепер сумні, скривджені, нагадували колишню Янку. Побачивши, як дозорці швиргонули Бачмана в зіндан, вона зіщулилась:
— Ой лишенько! Завіщо його так?
— За те, що заступився перед Жадігером за Добриню,— похмуро сказав Ілля.
А Добриня стукнув кулаком об кулак.
— Мерзотник Жадігер завтра знущатиметься з нього або й заб'є на смерть... Ми повинні визволити його!
— Як? Удвох? — Ілля здивувався.— Не під силу це нам!
— Ну, візьмемо ще з собою Качира-укуле. Він дружить з Бачманом, то, гадаю, не відмовиться. А більше нам ніхто і не потрібний.
— І як ти собі це мислиш? Як ми його витягнемо з ями? Де візьмемо вірьовку? Добриня стенув плечима.
— Не знаю. Поки що не знаю. Не думав про це.
— Я знайду,— прошепотіла Янка.— В кархані плетуть желі із кінського волосу — міцні і довгі. Здається, там є кілька.
— Як же ти його винесеш? Хіба кархан вночі не сторожують?
— Ні, не сторожують. Тільки двері підпирають кілком... Як стемніє, я й піду.
— Я боюся за тебе, Яночко,— обняв дівчину за плечі Добриня.— Може, і я з тобою?
— Не треба, Добрику. Я візьму клунок з одягом і піду сама. А ви тим часом домовтеся з Качиром-укуле.
Качир-укуле погодився відразу. Затряс густою чорною бородою, блиснув гарними коричнево-оксамитовими очима і міцно стиснув Добрині та Іллі руки.
— Про що мова! Безперечно, я з вами! Янка повернулася, коли стемніло. Зморені невільники вже повкладалися спати. Добриня взяв клунок.
— Є?
— Є.
Вони теж лягли, але не спали. Мовчки ждали півночі, коли заснуть не тільки невільники, а й караульні біля воріт задрімають, коли затихне весь Бату-сарай і тільки гавкіт собак порушуватиме нічну тишу.
Опівночі з хизару вийшло троє — Добриня, Ілля та Качир-укуле.
Ніч була темна, безмісячна. До того ж з заходу напливали хмари і віщували грозу.
Хизар спав. Десь за високою глинобитною стіною, за грубо обтесаними дерев'яними ворітьми чатували караульні. А може, теж спали чи дрімали, закутавшись у старі овчини.
Над зінданом зупинилися. Добриня нахилився над отвором ями.
— Бачмане, Бачмане, ти спиш?
— Ні, не сплю... Це ти, Добрине? Здається, я чую твій голос...
— Так, це я. Ми з Іллею та Качиром-укуле прийшли, щоб визволити тебе. Ми зараз опустимо тобі аркан.
— Але ж я не можу вхопитися, бо зв'язані руки.
Про це вони не подумали. Що ж робити?
— Спускайте мене,— прошепотів Качир-укуле.— Я розв'яжу його. А потім витягнете нас обох.
Він швидко спустився в яму. Минуло зовсім небагато часу, і знизу долинув його голос: — Тягніть!
Спочатку витягли Бачмана, а потім і Качира-укуле. Бачман обняв усіх трьох.
— Дякую, браття! Дякую, друзі! Не знаю, чим я зможу віддячити вам, але знайте, що за мною добре діло не пропаде... Що ж далі? Як же мені перебратися через стіну, що вже два літа відділяє мене від волі, від моїх рідних степів?
— Я теж з тобою! — сказав Качир-укуле.— Тоді вся вина за цю втечу ляже на мене. Але мене вже не буде! Захопимо в степу коней — і хто куди: ти на Дон, а я на Кавказ! Друзі, а може, і ви з нами — така нагода! Помчите до свого Києва!
Добриня переглянувся з Іллею.
— Ні,— відповів він,— ми не можемо зараз тікати.
— Чому? — здивувався Качир-укуле.— Гуртом переберемося через стіну — і в степ. Там нападемо на пастухів-коноводів, захопимо коней, зброю — і гайда!
— Ні,— знову заперечив Добриня,— у мене тут брат, я не можу залишити його самого в неволі напризволяще, а Ілля сьогодні зустрів кохану дівчину... Ні, не час нам тікати!
— Ну, що ж, браття, тоді прощайте! — сказав Бачман.— Ми вас не силуємо. А нам допоможіть перелізти через стіну. Якщо не натрапимо на сторожу, то до сходу сонця будемо далеко в степу, а там — шукай вітра в полі! Качир-укуле хоче гайнути додому, на Кавказ, а в мене і дому немає: всі рідні перебиті або в неволі, тож я стану баримтачею [107]. І хай начуваються мої вороги!
Вони обнялися, попрощалися. Потім Добриня та Ілля стали під стіною. Добриня зігнувся, і йому на спину вибрався спочатку Бачман, а потім, коли половець, ставши Іллі на плечі, перемахнув через стіну, те ж саме зробив і Качир-укуле.
Постояли — прислухалися. Тихо. Ні крику караульних, ні собачого гавкоту. Отже, втікачам поталанило — і вони скоро вийдуть з Бату-сарая і загубляться в безкраїх степах та в Чорному лісі, що простягнувся далеко на північ понад Ітилем.
Ще трохи постоявши і переконавшись, що тривоги караульні не здійняли, мовчки попростували до свого богом забутого і людьми проклятого хизару.
3
Наступного дня опівдні Ілля помітив на стежці невеличку дівочу постать у барвистому східному одязі — і серце його тьохнуло.
— Маріам! — прошепотів він, опускаючи кайло.— Простує до гаю!
Попід горою, побіля зарослого ситнягом та кугою степового озерця, зеленів густий весняний гай. Там з-пзд гори било джерело, і невільники ходили туди пити чисту холодну воду.
— Іди! — підштовхнув його Добриня в спину.— Візьми цеберце — і гайда! Якщо караульні похопляться, я свисну...
Ілля кинув кайло, взяв дерев'яне цеберце і, намагаючись не привертати уваги караульних, шаснув у вузьку ущелину, що вела до гаю.