ГОРДІЙКО
Пам'ятаю — били довго.
— Скажеш?
— Дядечку, єй-бо, не знаю.
— Смали, Трохиме!
Пужално тріснуло, і Трохим саданув кулаком прямо в ніс.
— У-ех!..
Стало солоно в роті, і, коли я закрився рукою, тепле й липке заслизило між пальцями.
"Хай приб'ють — не скажу",— було моє тверде рішення. Я перестав верещати, ослаб. Не своїми, чужими губами хапав повітря. Хапаючи, ойкав... Потім — нічого не пам'ятаю.
... Прокинувся я на оборі. Пахло гноєм і прілою соломою. Місяць сміявся вгорі. Було холодно — провесна. Вперше я помітив, що місяць уміє сміятися. Він завжди був лагідним, трохи веселкуватим, але таким лагідним. Сьогодні ж місяць перекривив рота, ошкірився й регоче точнісінько, як той Яшка Щур, що його дражнять "заячою мордою".
І раптом болючими цвяшками встрельнуло по всьому тілі — не шкодуючи, бив Трохим. А колись ще було?..
Ага, теж навесні... Я порізав готову підошву, і батько бив ремінцем... Батько бив, а тепер чужі!..
Солома тепла — зогрілася підо мною. Хочу згорнутися — знову гарячі цвяшки. Довго дивлюся на місяць і, шморгаючи носом, починаю чомусь цілувати свої руки.
А місяць — так настирливо, чужинно...
— Ти що тут?
— Дядечку...
Серце з переляку зупинилося.
— Ну-ну, нічого, йди... там мати шукає... — це чередник Хведь, про якого казали, що він буде моїм батьком.
— Ну, чого ж ти? Вставай!
Бородате обличчя схилилося наді мною й дихнуло свіжим хлібом.
— Били?
— Би... — я не міг скінчити. Я хотів сказати, що він дуже хороший, цей бородатий Хведь, і що від нього хороше пахне хлібом. Але не сказав.
Хведь взяв мене на руки й поніс через сад. Пересиливши біль, я спитав:
— А де мама?
Хведь не чує. Хведь взагалі скупий на слова. Краще мовчати... Ось зараз мати кинеться до мене:
— Гордійку!
Більше нічого, тільки таке просте й глибоке:
— Гордійку.
Мабуть, сказати більш нічого... Плакати буде. Це трапляється часто, це не вперше. Тоді жалість лоскоче, вилизує моє горло, видушує сльози.
— Гордійку,— це все, і в цьому все.
Але я не заплачу, ні. Колись, пам'ятаю, конюх Степан бив свою матір, і вся челядь повилазила з вікон і дверей дивитися. Пам'ятаю, моя матір шарпнула мене за плече й кинула до сіней:
— Отакі ви всі, бузувіри! — сказала.
Обличчя в неї було суворе й зовсім чуже, навіть вороже. Зрозуміти тоді було трудно, але я відчув. Я не заплачу, ні!
Хведь обережно поклав мене на лавку й зараз же зник.
— Гордійку...
Залоскотало в горлі. Поспішаючи, щоб не заплакати, я зараз же все розповів. Били за те, що хтось у панських покоях розтрощив велику скляну ляльку, а шматочок скла тріснув по лобі "паничика" й розсік йому брову. Це зробив я, але ніхто не знає. Думали тільки, що я. Я ж ходив гратися до старших панських дітей, я все знаю, що робиться в покоях. Я давно це задумав. Вислідкував, коли няньки не було в кімнаті... але ж я не хотів "паничика" покалічити. Я втік через контору. Ніхто не бачив і не знає. Це було ще вдень, а піймали надвечір і били. Хотіли, щоб виказав — нікого не виказав. От і все.
— Нащо ж ти, сину?
— А нащо пан тобі морду?..
— Гордійко! — сякала носа в спідницю, значить — плаче.
Ганчірки були холодні. Мокрими ганчірками мене обкладала.
— А знаєш, сину, Діянку теж били. Думають, вона... лапами сперлася...
Пригадую — справді в кімнаті крутилася Діянка. Бідна патлата Діянка!
Ненавиджу місяць.
Мати вранці хотіла бігти на село до стражників скаржитися на Трохима й Левка. Порадили не робити: ще гірше буде. А коли довідався Трохим, застукав її після обіду в сінях. Зашамотались, забубоніли. Тремтять двері.
— Цсс! Не кавкни мені!
Мати присягається. А я лежу на печі, все чую.
Тремтять двері — щось тріснуло.
— Та не рви ж... Однісінька хустка.
— Спробуй тільки... Заспіваєш тоді... Помні!
Хочу зірватися, пошматувати, загризти на смерть кирпатого. Не можу. Злість і безсилля обценьками беруть голову. Виступає піт.
— Ма-а-мо! — кидаю зойком у двері.
А далі — туман...
Ідуть дні над економією, проповзають через закурену батрацьку кухню й поспішно тікають. В кухні сум. Душно на печі. Піч гаряча — цілий день вогонь. І вогненним жаром обсипає регіт, коли позбираються обідати.
До мене забігає сільський фершал, дає пити щось терпке й намащує синяки. Іноді покаже бороду Хведь.
— Ну що? — гляне ласкаво й дихне хлібом.
— Нічого.
Подивиться і злізе.
Мати вдень рідко наглядає. У неї багато роботи. Мати вночі сидить наді мною. Я часто бачу в ногах її темну скам'янілу постать.
Коли челядь розходиться і в кухні стає тихо, я замотуюся з головою в рядно й вигадую собі.
Я — герой!
Смердить у кухні горшками, помиями, розпареною кожушиною, але в цьому куточку на печі я руйную велетенські палаци, літаю на коні через таємні ліси, б'юся з цілою сотнею Трохимів.
Я — герой!
Я обережно підкрадаюся до Трохима. Він спить. Ніч. Тиша. Ніхто нічого не знає, не бачить... Я беру ножа і — раз по горлі!
Рядно тремтить... Я так захоплююся, що насправжки шарпаю рядно, наче в руці ніж.
Трохима зарізано. Хай тепер шукають. Будуть бити — нічого не виб'ють.
Ось я тікаю: кінь піді мною кращий від панського жеребця, а за мною погоня, а за мною горить економія!..
І далі клубочком, перекотиполем буйні уяви-думки, гарячі, як піч...
Там, де плющем розчісаний мур, я стою. В руках рушниця. Прямо на ґанок виходить пан. Бах — і нема. Вереску, гомону скільки! Трохим перелякано упав навколішки, труситься переді мною.
Ех, на коней, до лісу!
... А в покоях лежить "паничик" із побитою головою... Ця думка всі інші одштовхує, і ніяк не можна від неї втекти.
Ну і добре — хай лежить.
— Гордійку! — з-під печі мати гукає.
Скидаю рядно. Мати пошепки:
— Захворіло панича, бояться, щоб не вмер... Лікар щодня із городу їздить...
— Ну?
— А Діянку окоман шукає, застрелити хоче, а Діянка десь забігла, чує...
Зойкнула клямка на дверях — Трохим.
— Т-ааак... — і сплюнув.
Мати швидше до печі.
— Та-а-к... Чого ж це ти зашамоталася? Думаєш, підслухав? Думаєш, що й так не знаю? Ах-ха-ха!..
Я під рядном. Чую, як стукає в голову серце.
— Мотре, йди сюди.
В сінях говорили щось довго й тихо. Я не розчув, але мати нічого не сказала.
Я знаю, мені мати обіцяла купити до сповіді кашкета, а я попрошу ще ножика-дзиганика — дудочки з очерету різати. Я вигострю ножика. Яшка Щур уміє добре гострити. А тоді...