Я різко повернувся до вікна: вулицею йшла горбунка Зоя. Зовсім так само, як ходила раніше, і саме в той момент, коли я на неї дивився, повернула в мій бік лице, і я ще раз зміг переконатися, наскільки воно гарне. Серце голосно загупало в грудях.
Я людина цікава і маю один гріх, тобто я — невеликою, правда, мірою — нишпорка. Відступив у глибину кімнати, переконаний, що вона побачити мене не могла, потім підкрався до вікна, щоб не бути поміченим, і почав за нею стежити. Ішла гінко, але нешвидко, поблискуючи стрункими ногами, здаля горб помітний не був — дівчина мала хіба непропорційно коротку шию, тож виглядало, що її чудова голова сиділа на плечах.
Виметнувсь із хати та з-за воріт стежив, куди вона йде: йшла в тему напрямку, де жила Оксана. Простежити, де труду не складало, бо йшла таки до Оксани. Все було б нормально, коли б не стукотіло так у грудях серце — невідь-чому я хвилювався. Нічого гріха таїти: мене вабило до цієї дівчини, гостро й нагальне, зрештою, як вабило завжди, коли потрапляв на податливих дівчат. Я їх нюхом чув, і тут було в мені щось од Дон-Жуана.
Все в мене відбувалося за досить простою схемою. Відчувши податливу дівчину, я наскакував на неї енергійно, а коли вдовольнявся, вогонь у мене миттю погасав. Тобто більше тієї дівчини не потребував, і легковажно від неї відходив, стаючи знову спокійним і зрівноваженим, здатним на ліниве кохання з Мартою чи Оксаною. Ні, з самою Оксаною, бо Марта належала до податливих дівчат, лише до неї я повертався вдруге чи втретє, бо мав безпечність, але ні до Марти, ні до Оксани гарячого почуття таки не відчував. Із Леною в мене була, як казав, певна антипатія, отже, й сьогоднішній спалах до горбунки Зої міг би вважатися також цілком нормальним, — із випадку з Юрком я твердо знав, що Зоя таки податлива. Але в ній було щось від агресивності Клавки, це й породжувало в мені страх. Чи не тому я так непокоївся.
Отже, сьогодні дорога в мене була одна: до Олега, — хоч з Олегом із нашої компанії я найменше мав спільного.
Олег теж тільки прочумався, позіхав на ввесь рот, запросив мене до сніданку, але позаяк я вже щось там помемзяв, то відмовився. Олег пішов на кухню, а я розставляв шахи.
— Кофе будіш? — визирнув із кухні Олег.
Кава — це було те, що потрібно, і я пішов на кухню.
— Шо там случилося з Юркой? — спитав Олег, жуючи.
— Я вже казав: загубив невинність.
— Ну, его дело мелкое, — сказав, жуючи, Олег. — І думаю, не трагічно. Она шо, єво принуждала?
— Мабуть, — сказав я. — Не знаю.
— А я з ущербной не мог би, — сказав задумливо Олег, жуючи на обидві щоки.
— Ніхто тебе й не примушує, — буркнув я, відпиваючи каву. Кава була як помиї, Олег ніколи не вмів її заварювати, хоч уважав, що вміє.
— Інтересно, шо там у ніх случилось? — сказав Олег.
— Не розказивал Юрка? Он бил какой-то угроблений...
— Ну да,— сказав я.
— Ето стайот такое інтересноє, шо я даже менше про їйо ущербность думаю.
— І тебе взяла? — примружився я.
— Как сказать, — мовив Олег, ковтаючи, ніби качка. — Понімаєш, што-то у той девчонки єсть!
— Відьма, як сказав Геннадій.
— Ну, ето бабскіє сказки. Такой он дурак, наш Генка, Гоголя не читал!..
— А ти читав?
— Конешно. "Мертвиє душі", "Ревізор", "Шагренієвашкура"
— ето єво?
— Звичайно, — сказав я. — Тільки він надрукував її під псевдонімом Бальзак.
— Шо ти з міня дурака дєлаєш? — обурився Олег. — Думаєш, не знаю, хто такой Бальзак?
Олег, видко, образився — спалахнув і почервонів.
— Ти от із сібя умного корчиш, — сказав він, — а по-рускі говорить не научился. Тоже мне умний!
— Спокійно, Олеже, — сказав я, відчуваючи, що стискую філіжанку з-під кави. — Хіба не бачиш, що хохмлю. А коли хохмити перестанемо, гріш ціна нашій дружбі.
— Да, ти прав, — сказав Олег. — Без хохмочок жить скучно. Ну, я вчера уделал Марту.
І він почав розказувати з найдрібнішими деталями, як він "уделал Марту". Я сміявся. Хотілося щиро, — але щирості та й інтересу великого не було. Щось у мені ніби ламалося. Ми ще зіграли партію в шахи (унічию) й розійшлися. Обоє були, здається, розладнані, отже, нормальної дружньої балачки у нас не вийшло.
5
Юрко від нашої компанії відійшов. Очевидно, те, що сталось у нього з горбункою Зоєю, його глибоко вразило — був з-поміж нас найделікатнішим. Гадаю, що він мені всього не розказав, — хоч, в основному, причина ясна, адже недаремно він єдиний серед нас зберігав невинність, хоч міг би легко її втратити, бодай із поступливою і безцеремонною Мартою — отже, був цнотливіший за нас, а нашої компанії тримався, мабуть, щоб не порушувати дружби зі мною — цією дружбою він дорожив, хоч, правду кажучи, пориваючи з компанією, Юркові зовсім не обов'язково було поривати зі мною. А він учинив і це, отож ми, зустрічаючись, перекидалися конечними фразами та й розходилися. Зрештою, він і раніше тримався компанії інерційно, а мав якесь своє таємне товариство, що бавилось у політику й читання заборонених книжок. До речі, може, воно й цинічно звучить, але я не бачу великої різниці між ловелаством та політикою: і те, й друге небезпечне, в першому випадку можна підхопити погану хворобу, а в другому — потрапити до хурдиги, що також є своєрідною "хворобою"; але те й те, зрештою, — дим, як і все наше існування. Я ж кидавсь у свої пригоди, які Юрко називав "порожнюванням" (слово, як на мене досить точне), через страх перед нудьгою. Оте "передчуття спокою та нудьги", яким тішився хворий Євген Плужник, мене жахало. Річ у тім, що я не бачив смислу ні в чому: ні в навчанні, ні в майбутній роботі, ні в читанні книжок, ні в політиці, ні в самому акті екзистенції, тобто існування. Я серйозно вважав, що у світі панує не Бог, а Смерть, бо все на цій землі тлінне, тимчасове, передусім любовні пригоди, — всі вартості, захоплення, будь-яка діяльність, бо всьому конечним результатом має бути Смерть. Вона ступає за нами слідом щохвилини, інколи — вона наша тінь, яку від тіла не відірвати, інколи вона — в наших хворобах та настроях; зрештою, вона не приходить до нас, уважав я, в кінці існування, а народжується разом із нами і невідступно, не покидаючи нас ані на мить, супроводжує до нікчемного кінця. Мені смішні потуги зберегти пам'ять про минуле: оті пам'ятні дошки, що зазначають: той чи той трухлявий будинок охороняється законом; оті музеї, повні мертвих речей, фотокартки із мертвими обличчями (до речі, саме через це я ніколи не фотографуюся), бо навіть фото ще живої людини —• мертве, знак її тлінності, адже відбиває людину в умерлому часі; мені смішне також намагання пізнати історію (рідного краю, країни, світу), оті надмогильні споруди з кам'яними брилами, порцеляновими фотокартками, квітами (що може бути ненадійніше за квіти?) на цвинтарях. Вважаю, що дійсним є лише реальний, насущний момент буття, тобто екзистенції, а все інше — царство смерті: минуле — тому, що його нема і ніколи не буде, а майбутнє — знову-таки тому, що його нема, о^же, воно фікція. Я не вірю в державу, бо не хочу їй служити і задля неї розбиватися, адже й вона — дочка смерті, особливо ця, в якій волею долі мені випало жити, — в царстві дурнів, як я люблю казати; недаремно в нас такі популярні казки про дурня, який стає царем. Ба більше, вважаю, що моя земля власної держави не має, бо вона населена спокон віків отакими дикими індивідуалістами, як я. Не числю себе вибраною людиною, а згоджуюся, що особистість я нікчемна, тобто "Пан Ніхто", як кажуть, і це знову тому, що й упослідженість, і вибраність у житті — це забавки тієї ж таки Смерті. Ось чому я не бриджуся дружити з таким примітивом, як Геннадій, і порожнім фанфароном, як Олег, бо розум і глупство перед обличчям Бога цього світу Смерті — ніщо, так само освіченість та неосвіченість, моральність і аморальність, порожнювання в житті чи наповнення його ілюзіями, самооблуда і пиха, слава й неслава, обжерливість чи повстримність... Але не варто гадати, що я людина безпринципна і що всі вартості для мене не існують.