— Тоді я — хижак! — жартуючи клацнув зубами. — І з'їм тебе, як Червону Шапочку.
Кинувся до неї, а вона звинно і легко, як змія чи вуж, прослизнула в темряву і раптом розреготалась, як уміла: пронизливо, рипуче і неприємно. Смішно їй і справді могло бути, адже кволим і неприхисним більше був я, ніж вона, незважаючи на свої бутафорські мечі та риштунки. Від того сміху мене ніби крижаною водою облило.
"А що, коли використати цей момент, — подумалося, — і втекти. Отак шугнути в темряву і пропасти з її очей?"
І тільки з'явилась у мені ця спасенна думка, як побачив неподалік од себе розпалені бляшки Зоїних очей, які засвітились у мій бік, ніби котячі, й цілком мене спаралізували. Відчув, що тіло побиває трем, що я трачу рештки волі, тим більше, що очі ті почали розпалюватися в невеличкі сонця, ніби дві кульові блискавки. Я заворожено стояв і покірно чекав, поки вони до мене наблизяться.
— Повернемось чи підемо далі? — спитав мій дерев'яний язик. Палючі бляшки погасли, я полегшено втяг повітря. Ми були
неподалік річки, тут стало вільготніше, ріка дихала у ніч болотом і запахом риби.
— Як накажеш! — почувся тихий і смутний голос. — Я тобі покірна!
— Гадаєш? — спитав я вже іронічно.
— Так, — відповіла і підійшла до мене впритул, торкаючись грудьми, аж я виразно відчув її набубнявілі сочки. І від тих сочків полилося на мене тепло. Струмливе, нервове, від якого відчув у голові хмільний заворот.
— Ходім на острів, — сказав я, відступаючи, бо сочки вже й припікати мене почали.
— Слухаюсь, володарю! — жартома вигукнула Зоя, і я знову вразився: чи не перебирає вона собі мою зброю, тобто іронію? Це виглядало так, як у розбійника, котрий сплутав жертву по руках і ногах і добивавсь у неї, аби вона наказала себе вбити.
Ми пішли через греблю. Шуміла вода, від обійсть спокійно погавкували пси, а небо залишалося чорне і непрозоре, без зірок та місяця: чорне небо — це зникле небо.
Зоїна рука торкнулася моєї, і знову відчув її тепло. І мимоволі взяв ту руку в свою, і пострумувало по мені тепло, ніжне і якесь справді покірливе — було від того приємно.
Йшли мовчки, ніби дістали перше вичерпання і хотіли послухати своїх тіл, які ставали наче сполучені горнятка: наповнення одного ставало наповненням другого. І це було чудово. З багатьма дівчатами мав я діло, але подібного не відчував ні з ким. А це було блаженство: мир, який настав між воюючими сторонами, чи, точніше, короткочасне перемир'я, яке пожадане обом військам. Але таке перемир'я, як оповідають ті, що побували на справжніх війнах, тривожне й добра не віщує. Його залюбки використовують, аби передихнути чи запасти в короткочасний сон, але обидва війська знають, що це тиша перед бурею. Адже і перед бурею настає подібна тиша, коли все завмирає в настороженому чеканні. Насторожене чекання — це і є короткотривалий мир.
І от ми опинилися на острові, де були тільки ніч та ми. І та ніч стала така густа, як чорна смоляна вода у річці. Смоляна маса стискувала всі речі та тіла, ніби облягаючи їх, як шоколад начинку. І всі речі непорушно такими залишилися, а ті, що могли рухатися, здобули силу взаємопритягання. Через це пісок біля річки став каменем, а трава позв'язувалася чи позливалася в пучки, через це розкидані по острову пляжниками й рибалками папір та газети розплавилися і ввійшли в землю, як чорнило. Через це я знову відчув біля своїх грудей сочки Зоїних перс, і вони зробилися жерлами опромінення. Отрутними жерлами опромінення стали її очі, а найбільше вогнище запалало посеред її тіла. Ми жагливо, стогнучи, цілувалися, тручись одне об одного, як крига у весняну повінь, тільки не кригою ми були, а розжареною міддю.
— Ти холодний! — шепотіла спрагло Зоя. — Ти мене морозиш!
Мені ж здавалося, що я спалююся. Моя іронія виплюнулась із мене, як згусток слини, мої риштунки розплавилися, як поліетиленова плівка, і стекли з мене разом із потом, яким почав густо покриватися. Але, можливо, вона мала рацію: здається, і справді я був холодний, бо в мені почав, ніби волохата жаба, виростати жах. Чому, не відаю, але він ріс, як ракова пухлина при пришвидшеній зйомці: я чорнів ізсередини, і тільки шкіра моя палала, як лите тіло мідного вола. Але всередині мене панувала вічна мерзлота, якій я так само не міг дати ради, як і вогневі, яким палала моя зовнішня оболонка-плоть.
— Не можу тебе розтопити, не можу! — стогнала Зоя. — В чому річ? — Вигукнула вона раптом і відступила від мене на крок. — Не хочеш? Чи ти бідолашка?
— По-моєму, бідолашка ти, — сказав я ніби й спокійно, дивлячись, як знову розпалюються иереді мною сліпучі бляшки її очей — ось для чого вона відступила. І я стояв одерев'янілий, тілом моїм бив дрож, а піт котився струмками.
І тут очі її раптом погасли, і я почув ридання. Нутрове, спазматичне, невтішне ридання: здається, вона здавалася на ласку переможця. Моє серце стріпнулося, перекумелькнулось у грудях — я пішов туди, звідкіля лунав той плач. Вона впала мені в обійми.
— Погана я, погана! — казала крізь ридання. — Через це мене не хочеш?
Гладив її волосся, легенько, по-батьківському цілував їй лоба і жалів її. І дивний смуток обіймав мене, і тільки одна думка жила в мені: ну, навіщо, навіщо оці люті любовні війни? І од того жалю холодне нутро моє почало розставати, як лід, мені й самому захотілося біля неї заплакати, хоч крижаного остереження й досі не позбувся.
— Що ти від мене хочеш? — спитав я.
— Бути тобі покірною, — шепнула вона крізь хлипи.
— Чому ж чаруєш? — спитав серйозно.
— Бо кохаю тебе, — відказала вона.
— Хочеш, щоб я тебе взяв?
— Ти диявол! — сказала вона втомлено. — Диявол! Ти мене заморозив! Іди геть і покинь мене!
Тут треба було послухатися і піти, злегка посвистуючи — тоді переможцем залишився б я. Але вона була хитрішим супротивником, отож миттю збагнула, що я здамся тільки тоді, коли почне мені опиратися, бо зачеплено буде мою півнячу, чоловічу натуру. Так воно й сталося.
— Лягай! — коротко наказав я.
Вона покірно лягла. Тоді я її взяв, як елементарну дівку, про яку її партнер нітрохи не дбає. Зоя мені не допомагала, а з очей її котилися й котилися сльози — я це відчував обличчям, торкаючись її лиця. І тут настав момент, коли я мусив із дівчини вийти, щоб не лишити в ній сімені, чого ніколи не робив. Але саме тоді вона раптово й сильно обхопила мене руками й ногами, нутро її при цьому запалало і дико обпекло мене, і я розірвавсь у ній, як снаряд, розсипавшись безліччю осколків своєї плоті. Мільйони осколків, що розметалися по гарячому розпеченому полю — і вся моя сила висякла. Тоді я рвонувся з її обіймів, і обійми розпалися, як пелюстки розтовченої квітки.