За тиждень, відколи тривало це змагання, Олег вихуд ще більше, виблід, погано спав, йому снилися мариська, при тому сексуальні, де партнеркою була не Лєна, а таки горбунка Зоя, і хоч те, що показувала йому вона в сні, він практично здійснював із покірною Лєною, належного контенту знову-таки не діставав, аж почав відчувати, що загине, коли шалу не задовольнить. Але мужньо і стоїчно боровся, тут йому треба віддати належне, був-бо переконаний, що це таки хвороба, а мої пояснення висвітлили, звідки та хвороба йде, отже, все робив, щоб не опинитися з горбункою Зоєю віч-на-віч — не накинеться ж вона, резонно міркував Олег, на нього на людях. Увечері чи вночі він ніколи на двір не виходив, бо йому все здавалося, що Зоя блукає довкола його дому і його підстерігає, хоч, може, було й не так, але принаймні таку манію мав і в глибині душі був переконаний, що так воно і є, а може, так воно й було, сказав мені Олег після того, як усе відбулося. Вдень ходив вулицями часто з Леною, з Лєною-таки вони забиралися в усамітнені місця, де й проводили свої виснажливі ігри — виходило, ніби він безтямно кохав Лену, і та часом вірила, що це так, адже хлопець на неї тратиться. Але то була любов імітована, бо він, Олег, тільки реалізовував із Леною своє кохання до горбунки Зої, тож коли він щось виробляв із Леною, часом увіч бачив у ній і відчував Зою, часом йому здавалося, і це особливо дивно, що й Лена горбата, надто ж коли вона ставала до нього так, що в неї випинався хребет, і тут уже Олег з собою нічого вдіяти не міг.
Ходив він також на пляж, де було безліч оголених юних тіл., сподіваючись, що котрась із володарок тих тіл захопить його, як це не раз траплялося раніше, і він порине у хвилі свіжого кохання, але й тут у нього нічогісінько не виходило — був він наче проклятий, ніби й справді риба на гачку, безсила обірвати наміцно прив'язану до рибальської вудки жилку. Сама ж вудка, чи її власниця, ясна річ, на Олега на вулицях чи в інших місцях не нападала, на пляж не виходила, тобто начебто не робила ніяких заходів, щоб Олегом оволодіти, і це, сказав Олег, його зовсім не заспокоювало, бо він уже почав здобувати навіть шиз, ніби вона повсюдно, щохвилини, невідступне за ним стежить, ходить назирці, але невидимо. Подібні речі й справді можуть людину виснажити, навіть таку психічно здорову, як Олег, отож він уже почав відчувати виснаження, але героїчно продовжував супроти чарів горбунки Зої боротися — був, як я казав, самолюбний, і саме ця самолюбність його й живила, як, до речі, й мене, й давала силу на цю боротьбу, безнадійність якої він сам відчував: Лена ж для нього була соломинкою, за яку хапається потопельник, і була та Лена йому настільки віддана, що, може, й справді антропоморфувалась у горбунку Зою, і не тільки коли вигинала перед ним хребта, а й інколи просто-таки вдягала її плоть, навіть обличчям ставала подібна. Правда, Олег (це вже згодом, коли шал минув) сумнівався, що це сама Лена, зі своєї волі так перетворюється, був переконаний, що то були звабні штучки тієї-таки відьмуги, а може, в ньому самому через психічне перенапруження та виснаження, казав Олег, порушувалося світосприймання, як у хворих на білу гарячку, яким привиджуються хвостаті.
Цю передісторію власного падіння Олег розповів мені докладно, як він це любив та вмів, уривана ж розповідь почалася по тому.
Якось він пішов на пляж, цього разу без Лени, бо відчув, що присутність біля нього горбунки Зої ослабла, ніби вона від нього віддалилася. Це принесло йому полегшу, як вішальнику, котрому вдається розсунути петлю, схопившись за неї руками. Отож він пішов на пляж, звично оминувши завулком Білий дім, день видався напрочуд сонячний, сонце щедро лило проміння, листя верболозів блищало, яскраві жмури спалахували на воді, репетували цвіркуни, млосно пахло розніженим під сонцем бур'яном, немощена стежка була біла від висохлої землі й осілої куряви, небо розгорнулося над головою розкішно вигнутим шатром із однією тільки осяяною, наче чудовий палац, хмарою, — тобто Олег вперше за багато днів відчув, що він сприймає світ нормально, і це переповнило його іскристою радістю й надією, що його хвороба минула (признаюся читачеві, що я, автор, оповів цей епізод просторіше, ніж про це розказав мій приятель, що від його "я" веду розповідь: Олег тут обійшовся кількома словами). На пляжі це відчуття посилилося, і — о чудо! — він оголені тіла сприймав також нормально, тобто вони в нього вже почали викликати сякі-такі емоції (ясно, що йдеться про дівчат), і це ще більше упевнило Олега, що шал минає чи й минув. З тієї радості він бухнувсь у річку, тіло наповнилося телячою моторністю, і йому закортіло перепливти на той бік, що без зусиль і вчинив (зазначу, що прирічкова молодь обох статей ходить на пляж без верхньої одежі, а в самих плавках). Отже, не бувши зв'язаний покладеною на піску одежею, Олег вирішив досвяткувати до кінця своє відродження, вийти через кущі, якими обріс правий крутий берег Тетерева, в поле і подихати пречудовим польовим повітрям, що його вже і смак забув, а може, десь упасти в траву, розкинувши руки й ноги, втупитись у глибини високості і наслухатися жайворонків, які в цих місцях у сонячні дні несамовитіли серед блакиті. Ніякої небезпеки він не відчував, тож ішов вузькою стежиною у густій траві і, наче щасливий пес, шкірився і раював од навали тиші і спокою, що розхлюпувалися дзвінкими сплесками жайворонкового співу.
Але раптом ноги його приросли до землі, тіло налилося знайомою ваготою, очі розширилися, а волосся саме собою, хоч не було ніякого вітру, почало на голові ворушитися: назустріч йому легко і граційно ступала, з осяяним, усміхненим обличчям, горбунка Зоя. Перший його порух був утекти, але ноги нерушно стояли на стежці, він не міг і пальцем кивнути. (Я, автор, цю сцену більш уявляю, ніж її змалював своєму приятелеві Олег — весь цей опис умістивсь у нього в кількох уриваних реченнях).
— А очі в неї блищали, як мідні бляшки?
— Ну да, — відказав Олег здивовано. — А ти звідки знаєш?
— А потім почали розпалюватися, як малі сонця?
— А ти откудова знаїш? — вигукнув Олег. — Ти шо, з нею тоже?