Тут метнулися дворяни
По дурного по Івана.
Кожен швидко так побіг,
Що сусіда збив із ніг,
Сам упав та ще й прослався..
Цар до сліз зареготався.
А дворяни ті прудкі
Та на вигадки меткі,
Щоб цареві догодити,
Знову впали нарочито.
Службу цар нагородив —
Всім по шапці наділив.
Тут посильні ті дворяни
Знов побігли по Івана,
Та минулося тепер
Без усяких там химер.
До конюшні прибігають,
Двері настіж одчиняють
І Івана штурх під бік
Та за чуба смик і смик.
З півгодини морочились,
А проте не добудились.
Вже там хтось із сторожів
Хлопця дрюком розбудив.
"Що воно за плем'я враже? —
Наш Іван спросоння каже.-
Батіжечком я як дам,-
Не охота буде вам
Без пуття будить Івана!"
"Цар,— відказують дворяни, —
Повелів, щоб без розмов
Ти до нього враз прийшов".
"Цар?.. Ну, добре! Одягнуся
І до нього я з'явлюся",-
Посланцям сказав Іван.
Тут надів він свій каптан,
Тричі вряд підперезався,
Добре вмився, причесався,
Батіжка під руку взяв,
До царя попростував.
До царя Іван явився,
Уклонивсь, підбадьорився,
Крякнув двічі та й повів:
"Ти пощо мене будив?"
Цар, моргнувши оком лівим,
З превеликим крикнув гнівом:
"Ще він сміє говорить?!
Ще й питає?! Дурню, цить!
Признавайся, задля чого
Ти від погляду мойого
Заховав моє добро —
Жароптицине перо?
Що я — цар чи ні над вами?
Говори, не гайся, хаме!"
Здивувавсь Іван украй,
Каже: "Царю, постривай!
Розкричався, мов шалений!
Шапка ж ось моя, у мене,-
Відкіля ж ця новина?
Цар! Аякже! Все він зна!
Що ж! Замуч мене в колоді,
А нема пера та й годі!.."
"Говори, бо засічу!.."
"Та таки ж я й не мовчу:
І нема пера й не буде!
Звідки б мав таке я чудо?"
Цар запав ще в більший гнів
І шкатулку відчинив.
"Ну? Ти бачиш цю пір'їну?
Не бреши ж, превражий сину!
Бачиш? Га?" На те Іван
Затремтів, немов бур'ян,
Шапку випустив із ляку.
"Непереливки, друзяко? —
Крикнув цар.— Ще скажеш — ні?!.."
"Ох, пробач, пробач мені!"
І, закутавшись в полу,
Він простягся на полу.
"Ну, на перший раз, гультяю,
Я провину вибачаю,-
Цар Іванові сказав,-
Ти ще, брат, мене не знав!
Можу, бач, в одну хвилину
З головою знять чуприну,
Як мене охопить гнів!
Та скажу без зайвих слів:
Перечув я, що жар-птицю
В нашу царськую світлицю
Похвалявся ти дістать,
Тільки б зволив я сказать.
Ну, гляди ж, не відрікайся,
В путь-доріженьку збирайся".
Тут Іван аж затремтів:
"Цього я не говорив!
Від пера не відрікаюсь,
Де здобув його — признаюсь,
А про птицю, далебі,
Хтось брехню сказав тобі!"
"Торгуваться ще з тобою? —
Цар, затрясши, бородою,
Закричав йому:— Мурло!
Що сказав я — щоб було!
За три тижні жароптицю
Принеси в мою світлицю,
Бо інакше — розчавлю,
Посадить тебе звелю
У тюрму, в диби, на палю!
Геть!" Іван заплакав з жалю
Та й до стайні почвалав,
Де Горбаник спочивав.
Кінь, його почувши крони,
Вдарив був веселі скоки,
Та як сльози він уздрів —
Мало сам не заревів.
"Що, Івасику-братухо?
Опустив чого ти вуха? —
Запитав Івана він,
Притулившись до колін.-
Не ховай передо мною,
Що зчинилося з тобою!
Я ладен допомогти!
Занедужав, може, ти?
Чи попався лиходію?"
Горбоконика за шию,
Плачучи, Іван обняв.
"Ох, біда нам! — він сказав.-
Цар звелів добуть жар-птицю
У ясну його світлицю.
Що робить, пораду дай!"
Каже коник: "Постривай!
Справді лихо та й чимале;
Ну, та ще ми не пропали!
Треба слухатись було —
От і горе б не прийшло.
По дорозі до столиці
Ти знайшов перо жар-птиці,
Я сказав: "Покинь перо,
Бо воно не на добро,
Бо багато неспокою
Принесе воно з собою!"
От тепер ти бачиш сам,
Що із того вийшло нам.
А проте скажу я сміло:
Це ще півділа, не діло;
Діло буде ще колись.
До царя тепер явись
І таке йому скажи ти:
"Дай, мов, царю два корита
Білоярого пшона
Та заморського вина.
Та нехай там поспішають,
Нас у путь випроводжають,
Скоро займеться зоря".
От Іван наш — до царя,
Каже: "Царю! Повели ти
Дати добрих два корита
Білоярого пшона
Та заморського вина,
Та нехай там поспішають,
Нас у путь випроводжають,
Скоро займеться зоря."
Повеління від царя
Зараз вийшло, щоб дворяни
Спорядили в путь Івана,
Цар його благословляв,
Молодцем його назвав.
Горбоконик вранці-рано
Розбудив свойого пана:
"Гей! Іване! Годі спать!
Треба діло зачинать!"
Наш Іван не зволікався,
В путь-доріженьку збирався,
Взяв корита, і пшоно,
Та заморськеє вино,
Ще й хлібину на дорогу;
Сів на коника свойого,
Приодягтися як слід,
Та й подавсь на сонця схід —
Жароптицю добувати.
От на день аж на дев'ятий
Горбоконик в темний ліс
Хлопця нашого приніс.
Каже коник до Івана:
"Зараз буде тут поляна;
А на ній — гора ясна,
Та не проста, срібляна;
От сюди-то до зірниці
Прилітають жароптиці
У потоці воду пить;
Тут мій будем їх ловить".
Повістивши це Івану,
Вибіг коник на поляну.
Що за поле! Скрізь трава
Ізмарагдом одлява;
Вітерець над нею віє,
Так от іскорки і сіє;
А в траві квітки стоять,
Діамантами горять.
Ой на тій же на поляні,
Наче хвиля в окіяні,
Піднеслась гора ясна,
Та не проста, срібляна.
Із високості своєї
Щедре сонце ллє на неї
Чисті промені свої,
Барвить золотом її.