ГОРБАТЕ ЖИТТЯ
Потворна постать горбаня наблизилася до вікна, і на високому чолі людини збіглися глибокі зморшки невимовної скорботи.
Щоразу, як горбань підходив у присмерках до цього вікна, що своїм підвіконням не вище за пояс нормальній людині, він особливо гостро відчував своє каліцтво і його не до речі високе чоло та великі блакитні очі поймала туга, така давня, що обернулася вже на солодку пристрасть, і така безкрая, що втратила свій початок і кінець десь за народженням і смертю.
Та сьогодні було не так, як завжди, і до стародавньої печалі прилучилося щось нове, що поглиблювало борозни зморщок пекучими різаками скорботи.
Підвіконня прийшлося під підборіддя горбатій людині, і вона мала змогу бачити з своєї кімнати покрівлі будинків, що на них погасав метушливий міський день, але зір не сягав вулиці, що шумувала голосами й грюкотом, котячи каламутні води життя брукованими своїми річищами.
Так щовечора стояв горбань, поклавши голову на підвіконня, і коли б хто зазирнув з вулиці у те вікно, то Подумав би, що вродливий велетень з високим чолом і блакитними очима, пустуючи, присів на підлогу й виглядає
1 У видання 1932 р. не ввійшло.
у вікно запізнілу кохану. День згасаючий золотив його кучері, й кучері тьмарилися разом з небом.
Волохаті сутінки поволі заливали кімнату й згладжували борозни чола, й тьмарили блакить очей, що дивилися в небо й бачили землю з темрявою минулих подій, в яких билося шкарубке його серце. Тепер воно болем стискується за минулим, за потворним минулим, що було таке криваве й могло бути таке прекрасне.
Горбатий думав про своє хороше дитинство, що його сплюндрувала хвороба, скалічивши восьмилітнє струнке тіло, про низку терпко-глузливих років потому, що привалили прекрасне дитинство важким тупим камінням. Думка дійшла до того місця, коли він метнувся розкидати те каміння і зашкарубле серце його вибухло мстивим героїзмом.
Легенький стукіт у двері повернув горбатого до сучасності, і він, засвітивши електрику, відчинив двері.
Брязкаючи острогами, до кімнати з коридора ступила кремезна людина у військовому строї. Через плече йому напнувся од ваги маузера ремінь, а руку одтягав важкий портфель. До горбатого господаря усміхнулося широке обличчя привітного монгола, але в очах не міг затаїтися вогник непокою й тривоги.
— Ти, Вітю, знову мрієш у сутінках?.. В кімнаті темно, думав — тебе немає вдома...
Прибулий ніяково затупцював коло порога.
— Чого це ти в такому параді? Чи не чергуєш сьогодні?— замість відпрвісти, запитав горбатий. Він звик бачити свого друга у цивільному, а тому й шукав пояснення військового одягу в чергуванні.
— Я до тебе в справі... Трохи в чудній справі,— іде ширше усміхаючись, пояснив чи то своє вбрання, чи то свій прихід гість.
І горбатий господар, і кремезний монгол от уже п'ять років живуть в одному будинкові, і їх в'яже стара приязнь бійців, що не раз бували в смертельній небезпеці й навчилися цінувати мужність та відданість.
— Я до тебе... У мене химерна справа до тебе..." пояснив знову гість, і од цих слів, а швидше од тону, Ш° сказав свої слова гість, на обличчі горбаня промайнула радісна усмішка, немов він почув те, на що несміливо сподівався.
— Сідай,— припрохав господар, показуючи на крісло коло столу,— сідай і кажи, а я послухаю...
Він сам, господар, сів проти гостя і, з допитливою усмішкою на тонких голених устах, чекав.
Кремезний монгол сів був до столу, та за хвилю підвівся і, повернувши ключа в дверях, зачинив вікно.
— Що це ти взявся господарити? Адже ж надворі теп-л0| — спитав господар, і в словах його, і в запитанні чулося, що він добре розуміє, навіщо друг зачиняє вікно та замикає двері.
Гість нічого не відповів, а тільки, справившись з дверима та вікном, повернувся до столу й сів на своє місце.
— Я до тебе в дуже важливій справі... Більше ніж у важливій...— сказав він ще раз, і по тому в кімнаті запанувала гнітюча тиша. Горбань дивився через стіл на свого зніяковілого друга й думав свої думки, що сунули вулканічною лавою спокійно й важко, не викликаючи дріб'язкового хвилювання, а тільки каламутну нервову стуму. Ті думки сунули з минулого й, заливаючи сучасне, спалювали на своєму шляху і жаль, і тривогу, і жадобу жити.
Горбатий спокійно дивився в монгольські очі свого друга і, як і роки до того, чекав на слова, що той мусив врешті сказати, бо розумів він, що його таємниця не з тих таємниць, що її щастить людям заносити недоторканою в могилу.
— Ну, кажи ж...— промовив нарешті господар, і ласкаві очі з-під високого лоба теплом війнули на кремезну постать друга.
— Я, Вітю, нічого не розумію...— видавив з себе слова монгол,— я одмовляюся розуміти, бо це стосуються до тебе... Хоч я й старий чекіст і мусив би такі речі?р<&зуміти, але почуття мої зраджують мене, бо ці речі стосуються до тебе, з ким я стільки перетерпів... стільки сил поклав у боротьбі... А тепер...
— Ну, кажи вже,— тим самим тоном мовив горбань, * очі його на мить одну затьмарила смертельна туга.
Замість слів гість рвучко висмикнув з кишені грубезного пакета, припечатаного солідними сургучевими печатками, 1 подав господареві.
Тонкі пальці горбаня прийняли пакета, і зміст його ^идко опинився перед очима. В рівних рядках друкованих літер він спіймав своє ім'я і слова "...заарештувати й секретно під посиленою вартою відрядити..."
Тонкі пальці, не хапаючись, згорнули пакета й, ніби нічого не трапилося, передали гостеві.
Твоє діло виконати наказа,— по хвилі мовив горбань, так ніби мова мовилася про якусь службову дрібницю, що не обходила його особисто.
— Вітю, я же бачу, що це якесь непорозуміння! Ти ж такий спокійний! — радісно вигукнув гість і од радості аж підвівся з місця.
Господар погладив кучері звичним рухом руки і од цього його чоло стало ще вище, а тіло убогіше й нікчемніше. Кривими ногами він заступав по діагоналі кімнати, заклавши скорочені рахітом руки в кишені. Його постать нагадувала постать школяра, що, пустуючи, начепив собі на обличчя непомірно велику різдвяну машкару класичного філософа.
Він довго ходив по кімнаті з пекучим жалем у серці, що він є причина неприємностей цього доброго монгола, що він його любив, як брата, і поважав, як батька.