— Електричні печі! — гукнула Зоя Дмитрівна, показуючи на огнедишні башти. І коли б не гукнула, а промовила звичайним голосом, ніхто б її не почув у цьому гуркоті й шумі.
Діти розгублено збилися докупи. Було страшнувато з незвички. Всі догадались, що це є ті печі, в яких плавлять сталь.
З гудінням проплив над головами величезний ківш. Топа глянув і загубив свою грудочку цукру. Софійка схопилась рукою за капелюшок, який тепер прикривав її веселий чубчик.
А ківш опустився перед піччю. Робітник довгою пікою пробив отвір, і всі раптом примружились від сліпучого сяйва.
З печі полинув палючий білий потік, золотим дощем сипнули навколо іскри.
І враз Софійка завмерла: вона побачила, як піч почала нахилятись набік. Вона повільно нахилялась, як величезний чайник, з якого хочуть вилити всю воду.
Дівчинка злякалась, бо вона спочатку подумала, що піч падає.
Потім побачила сталевара, який крутив колесо, схоже на руль в автомобілі, і піч нахилялась нижче і нижче, а розпечена сталь з грізним гудінням все лилася й лилася.
Іскри сипались на робітників — золоті, червоні, білі,— схожі на зорі.
Мов зачарована, дивилась Софійка, забувши, де вона і що з нею.
Сталевар, спорожнивши піч, підійшов набік. Він скинув окуляри і провів долонею по лобі. І в ту ж мить Петрунь голосно крикнув:
— Тату!
Софійка побачила, як сталевар підійшов, обняв сина за плечі, а Петрунь ніжно гладив його широкі долоні.
Дівчинка озирнулась, їй дуже захотілось побачити й свою маму. Та мами ніде не було.
З гудінням ківш поплив від печі, ледь-ледь похитуючись на залізнім гаку. У Софійки захолонуло серце: що як зірветься?
І хто цей велетень, що так легко несе величезний ківш, сповнений розплавленою сталлю?
Зоя Дмитрівна показала рукою вгору. Діти глянули туди й побачили невеличку кабінку, немов причеплену до стелі.
Кабінка рухалася разом з ковшем, але здавалася проти нього маленькою коробочкою. Із цієї коробочки визирала голова жінки.
Діти догадались, що це вона керує краном, який несе ківш. Жінка враз виглянула з кабінки й махнула комусь рукою. І всі діти впізнали її: це була Тасина мати!
— Ну, що? Тепер бачиш, що я казала правду?! — гукнула Тася до Топи.
Незабаром ківш спинився, до нього підскочили робітники й почали робити щось дуже дивне. Вони — розливали сліпучу сталь в якісь скриньки, сповнені .. землею.
А скриньки не стояли на місці, а пливли й пливли мимо, як пропливають ПО воді човни.
Топі дуже захотілося побігти, скочити на якусь скриньку й собі попливти, але він ніколи б цього не зробив — хтозна-куди отак запливеш!
Тільки хлопчик про це подумав, як до нього хтось схилився, і він почув у себе над вухом:
— Топо! Топтигін Іванович!
Так його звав тільки тато. Справді, це був він — як завжди, веселий, з такою знайомою, рідною усмішкою.
А тато вже оглянув дітвору, привітав Зою Дмитрівну й голосно сказав:
— Ого, скільки сьогодні до мене помічників прийшло! І хто ж тут у вас бригадир?
— Нема, нема бригадира! — гукнув Топа.— Ми прийшли подивитись, як роблять трактори!
— Та невже? — засміявся тато.— А я думав — на роботу! Ну, ну, зараз покажу своє хазяйство. Ось воно!
І він показав на скриньку з землею. В кожній скриньці, мов око, світиться посередині дірка, сповнена гарячою сталлю.
— Хіба це твоє? Неправда, це не твоє, це — заводу!— гукнув Топа.
Тато випростався, глянув на сина й промовив:
— А завод чий? Він стоїть на нашій землі, значить — наш завод, і ми на ньому хазяїни. Ось воно як, Топтигін Іванович!
І всі діти помітили, як гордо й весело заблищали в Топиного тата очі.
— Тату, а де ж котки? — враз згадав Топа.
— Гм... котки катаються,— пожартував тато.
Він був майстер і пояснив, що скриньки з землею — це форми, які заповнюються сталлю. Потім, коли сталь захолоне, з форми виймають готовий відлитий коток.
Софійка заздрісно глянула на Топу: ось який у нього тато! Вміє робити котки. А Петрунів тато і сталь плавить, і навіть отаку вогненну піч може нахилити.
"А де ж моя мама?" — думала дівчинка. Їй і хотілось побачити матір, і вона боялась, що діти насміхатимуться: вкручує якогось маленького гвинтика!
А найбільше, мабуть, насміхатиметься Топа — він такий! І тепер Софійка вже збоку нишком позирнула на хлопчика. А він, мабуть, помітив той погляд, бо надув губи і зробив ними отак: "Пхе!"
"Ну, стривай,— подумала дівчинка,— ось я попрошу маму, щоб і вона навчилась плавити сталь або робити котки. А може, вона й руля зробить або мотора!"
ПРО СОФІЙЧИНУ МАМУ І МАЛЕНЬКИЙ ГВИНТИК
— Ходімте, ходімте,— сказала в цей час Зоя Дмитрівна,— нам ще треба на великий конвейєр глянути. Ставайте по двоє! Топо, йди сюди!
Вона озиралась на всі боки і, немов курчат, збирала дітей докупи.
Софійка стала в одній парі з Тасею.
— Ти бачила кон... конвейєр? — спитала Тася.
— Ніколи.
— І я ніколи,— призналась Тася.— Мабуть, він дуже гуде, як піч? Правда?
і Ні, конвейєр ніяк не був схожий на піч. Він скидався на довгу-довгу дорогу з залізними рейками.
С Скільки Софійка не дивилася вперед, а кінця тій дорозі не було видно. Навколо гримів, гуркав, гудів довгий-предовгий цех.
Тут ніщо не стояло на місці: швидко працювали робітники, крутились мотори, все поспішало кудись уперед.
І сам конвейєр раптом зрушив з місця і тихо посунув уперед. Ніколи ще не бачила Софійка такого дива, щоб дорога з рейками сама ходила.
— Діти, тут складають трактори! — гукнула, нахилившись, Зоя Дмитрівна.— Дивіться!
Спочатку це була тільки сталева рама, але Софійка бачила, як цю раму робітники немов одягали в металевий одяг. На неї ставили якісь підойми, коліщата, наділи котки.
З кожною хвилиною машина ставала ще більше схожою на трактор. Ось уже вдягли на котки гусениці...
І кожний трактор, перед тим як зійти з конвейєра, пропливав мимо чорнявої жінки в синьому одязі. Але Софійка не помітила її. Тоді Зоя Дмитрівна взяла дівчинку за руку й підвела до жінки.
Мама!—скрикнула вражена Софійка — Мамо, а я тебе скрізь шукала1
— Ой доню! — зраділа жінка.— А я не знала, що ти прийдеш. О, тут увесь дитячий садок!
— Ні, тільки старша група,— поважно промовив Топа.— Малих ми не взяли.
А сіра, замащена маслом доріжка конвейєра повільно рухалася вперед, і на ній немов пливли один за одним трактори.