І нарешті – він не міг і не хотів протидіяти цьому: його накопичена ненависть до самого себе перетекла через край, залила очі, що дедалі похмуріше й сердитіше визирали з-під козирка, і вилилася звичайною ненавистю на зовнішній світ. Усе, що потрапляло до його поля зору, Йонатан покривав гидотною пеленою своєї ненависті; можна навіть сказати, що справжня картина світу вже не проникала в нього через очі, а траєкторія променів розвернулася у протилежному напрямку, так що очі слугували воротами назовні, щоб обпльовувати світ внутрішніми викривленими зображеннями: ось кельнери по інший бік вулиці, на тротуарі перед кав'ярнею, нічого не варті, молоді, дурні кельнери, що тиняються без діла поміж столів та стільців, нахаби, базікають один з одним, зубоскалять, посміхаються, заважаючи перехожим, присвистують дівчатам услід, індики, й нічого не роблять, окрім як прогарчать час від часу замовлення до прилавка: "Одну каву! Одне пиво! Один лимонад!", щоб потім нарешті примусити себе з удаваною поквапливістю винести замовлення, подаючи це все бундючними, псевдоартистичними, кельнерськими рухами: спіральним розмахом вивернути на стіл чашку, відкрити одним махом пляшку кока-коли, затиснуту між колін, виплюнути з рота касовий чек і потому засунути під попільничку, тоді як інша рука вже порається біля сусіднього столика, збираючи купу грошей. Астрономічні ціни: п'ять франків за еспресо, одинадцять франків за маленьке пиво, а крім того, ще п'ятнадцять відсотків націнки за мавпяче обслуговування плюс чайові; так-так, ці нероби й нахаби, вони ще й надіються на чайові! – інакше вони навіть "дякую" не процідять, не кажучи вже про "до побачення"; без чайових клієнт був для них порожнім місцем і, залишаючи ресторацію, бачив тільки пихаті спини та пихаті кельнерські дупи, над якими в поясах штанів стирчали вщерть понабивані грішми портмоне, бо вони, придуркуваті йолопи, вважали, що це козирно й недбало виставляти напоказ гаманці, мов жиром набиті курдюки, – о, він ладен був заколоти їх своїми поглядами, цих пихатих телепнів у легких, прохолодних сорочках з короткими рукавами! Як йому хотілося зараз побігти туди, витягнути їх за вуха з-під тінистого балдахіна й надавати ляпасів ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч, трах-бах, натягати за вуха й відлупцювати як слід…
Та не тільки їх! Ні, не лише цих шмаркачів кельнерів, так само варто було б віддубасити всю клієнтуру, дурнувату туристську наволоч, що порозвалювалася у кріслах у своїх літніх блузочках та солом'яних бриликах, поцмулюючи найдорожчі освіжаючі напої, у той час як інші люди працювали навстоячки. І водіїв. Ось цих тупих мавп у їхніх смердючих бляшанках, забруднювачів повітря, огидних гамірників, які цілими днями не знають, чим зайнятися, окрім як носитися вулицею де Севр туди-сюди. Хіба вже й так не досить смороду? Чи не досить шуму на цій вулиці, та й у цілому місті? Чи не досить того пекла, що випромінює небо? Чи ви маєте засмоктати вашими двигунами останні залишки придатного для дихання повітря, спалити його і виштовхнути разом з отрутою, сажею й розпеченим чадом у ніс пристойним громадянам? Ах ви ж поганці! Злочинці! Вас усіх варто винищити! Саме так! Висікти й знищити! Постріляти. Кожного окремо і всіх разом. О! Йому страшенно захотілося вийняти свій пістолет і вистрілити кудись, прямісінько в кав'ярню, прямісінько у вітрину, щоб усе забриніло й заскреготало, прямісінько в купу автомобілів, або в один з величезних будинків напроти, потворних, височенних, загрозливих будинків, або просто в повітря, угору, в небо, так, у розпечене небо, у страшенно важке, задушливе, сизо-блакитне небо, щоб воно луснуло, щоб свинцево-тяжка капсула від пострілу розірвалася й обвалилася, розтрощила все на світі й поховала під собою все, геть усе, весь цей задрипаний, остогидлий, гомінкий, смердючий світ. Такою універсальною, такою титанічною була ненависть Йонатана Ноеля у цей полудень, що він готовий був спалити дотла цілий світ через дірку в своїх штанах!
Але він не зробив нічого, слава Богу, він не зробив нічого. Він не став стріляти в небо, ані в кав'ярню напроти, ані в автомобілі, що проїжджали повз нього. Він продовжував стояти, пітнів і не рушив з місця. Тому що та сама сила, що збурила в ньому неймовірну ненависть, викидаючи її з його очей проти цілого світу, настільки його спаралізувала, що він не міг поворухнути жодним м'язом, не кажучи вже про те, щоб піднести руку до зброї або натиснути пальцем на курок; він навіть не міг хитнути головою, щоб струсити маленьку нікчемну крапельку поту з кінчика носа. Ця сила перетворила його на камінь, на загрозливо-непритомне створіння сфінкса. Вона мала в собі щось від електричної напруги, яка магнетизує залізне осердя, тримаючи його в підвішеному стані, або щось від могутньої сили тиску у склепінні будівлі, яка приковує кожен окремий камінь до певного місця. Вона була умовною. Весь її потенціал полягав у "я хотів би, я міг би, я зробив би", і Йонатан, який про себе формулював найжахливіші умовні погрози й прокляття, одночасно розумів, що він їх ніколи не зможе здійснити. Він був не тією людиною. Він не був божевільним, який від душевної скрути, від помутніння розуму чи від раптової ненависті скоїв би злочин; і не тому, що такий злочин здавався б йому неприпустимим з моральної точки зору, а просто тому, що він взагалі нездатний був на фізичне чи словесне насилля. Він не був злочинцем. Він був страдником.
Близько п'ятої години пополудні він перебував у такому безнадійному стані, що, здавалося, вже ніколи не зможе залишити місце перед колоною на третій сходинці до банку і муситиме тут померти. У нього було відчуття, що він постарів років на двадцять і на двадцять сантиметрів поменшав, розтав чи виснажився від довготривалого сонячного пекла іззовні та пекельної люті, що нуртувала всередині; так, він був саме виснаженим, бо навіть не відчував вологи поту, виснаженим і спустошеним, спаленим і розваленим, як той кам'яний сфінкс через п'ять тисяч років; ще трохи, і він висохне й згорить дотла, зморщиться і висохне, стане порохом чи попелом і залишиться лежати тут, де він поки що ледве тримається на ногах, як нікчемна купка сміття, доки його звідти не зідме вітер, не змете прибиральниця або не змиє дощ. Так, саме так він скінчить: не як поважний старий пан, що спокійно проїдає свою пенсію, дома у власному ліжку, у власних чотирьох стінах, а ось тут, біля воріт банку, як маленька купка сміття! І йому хотілося, щоб ця мить уже настала; щоб процес занепаду пришвидшився й досягнув кінця. Йому хотілося знепритомніти, впасти на коліна, зламатися. Він з усієї сили напружився, щоб утратити свідомість і зламатися. Дитиною він умів робити щось подібне. Він міг плакати завжди, коли хотів; він умів затримувати дихання настільки, щоб знепритомніти або змушувати серце пропускати удар. Зараз він взагалі нічого не вмів. Він був зовсім непідвладний сам собі. Він буквально не міг зігнути колін, щоб присісти. Він міг лише стояти, приймаючи все, що випало на його долю.