— Це інша справа, — мовив дядечко. — Та однак компаса не дам, а от полетіти з вами можу. А щоб йому живіт до спини присох, щоб йому…
— Кому це? — поцікавилася Люська.
— Та кому ж, як не отій почварі, — одказав Кажан.
— Почварі? — перезирнулися друзі. — А на що вона схожа?
— Та таке щось жовте, з хвостом, і реве — не приведи Господь…
— Толябун! — скрикнуло зайченя.
— Лев? — вихопилось у Бурмосика.
— Еге ж, лев, а-ах, — позіхнув Кажан.
— Зараз засне, — прошепотів Буцик і закричав: — Дядьку Кажане!
— Що? — розплюшив той уже було склеплені повіки.
— Та ви ж обіцяли про лева розповісти.
— Про якого лева?
— Про того, шо недавно тут пробігав.
— А-а-а, — згадав старий. — Щоб йому живіт до спини присох!
— От-от! Що ж він зробив?
— Значить, діло було так, — почав Кажан. — Уранці я повернувся з болота, куди літав на полювання. Там, коло берега, комарі особливо смачні. Такі жирненькі, вгодованенькі, тож наївся досхочу. А вдень же, звісно, треба поспати, — вів далі дядько. — Отож я прилетів, умостився на своїй гілочці й заснув. Через деякий час прокидаюсь од того, що неподалік хтось голосно гарчить. Розплющую я одне око, придивляюся — стоїть перед сусіднім деревом оця ж чума. Затим загнав у стовбур свої пазуриська й дряпає — аж я на гілці весь затрусивсь. "Гей ти, — крикнув я, — ану забирайся звідси!" Та він і оком не зморгнув, орудує пазуриськами — аж навколо все куриться. А тоді мовив Вовкові — той вовцюга теж тут крутився: "Ще дерева зо три — й вистачить. Хай тоді пошукає, звідки прибігла". А потім обоє подалися геть… А-ах, — позіхнув Кажан і заснув.
— І зовсім цей лев не дурний. — мовив Буцик, коли йшли назад. — Таке придумати — обшкрябати ще кілька дерев. Спробуй вгадати, де оте, найперше.
— Ех, якби я вчилася в школі, то зразу сказала б, де мій ліс, — схлипнула Люська.
— І Вовк до нього пристав, — нагадав Бурмосик. — Швидко вони знюхались. Тож треба стерегтись. І необхідно попередити всіх у лісі. Адже це велика небезпека.
— Ти не побивайся дуже, — звернувся до Люськи Буцик. — Поживеш трохи в нас, а там щось надумаємо. Неодмінно. В гурті воно й веселіше.
— І безпечніше, — додало зайча. — І мені можна буде цілий день рвати квіточки?
— Гм… — розгубився Буцик. — Ну, якщо…
— Дуже добре, — зраділа Люська. — А як ви думаєте, мені у вас сподобається?
— Сподіваємося, — почулось у відповідь.
Друзі ступили на лужок, де стояла їхня хатка, та жоден не помітив, що в густій ліщині світять за ними дві пари жадібних і голодних очей.
— Ой, яка троянда! — скрикнула в захваті Люська, вздрівши кущ троянди коло ґанку. — Вона майже така сама гарна, як і я, — і полізла в кишеньку по дзеркальце. — Так, якби їй ще мої вушка.
— Так троянд же з вушками не буває, — здивувався Бурмосик.
— Значить, я єдина така гарна на весь ліс, — одказала Люська. — Що ж, непогано, — мовила, роздивившись у хаті.
— А що ви читаєте? — поцікавилось зайча, забачивши на столі грубеньку книжку.
— "Три мушкетери". Дуже цікаво. Хочеш послухати?
— Хочу, — підсунуло ослінчик ближче до столу.
— Де ми зупинились учора? — спитав Бурмосик.
— Там, де про королеву і дорогоцінності.
— А.. Так-так. Гм… Гм… Ось. Ну слухайте. І Бурмосик почав читати.
Спливав час… Налилося темінню вікно й знову посвітлішало, полите місячним сяйвом, коли Бурмосик відклав книгу.
Люська не зворухнулась: сиділа, підперши голову лапками.
— Бідне дівча, — шепнув Буцик Бурмосикові, — думає, певно, про свою домівку, — і гукнув:
— Люсю, час уже спати.
— А, так, це я замислилась. — Люська підняла на них свої великі чисті очі й замріяно мовила: — А як ви гадаєте, мені личили б брульянти?
— Брильянти, — поправив її Буцик, — або ж діаманти.
— Хай так, — відповіла Люська. — Я думаю, личили б. — Потім глянула у вікно й спитала: — А у вас є друга лампа, бо понад усе в світі я боюся темряви?
— Є, — одказав Бурмосик. — На горищі. Треба буде завтра дістати. А поки вкладатимешся, можеш узяти оцю.
— Я примощу її отут, — сказала Люська, ставлячи лампу на краєчок лави, — шоб світло падало в обидві кімнати.
— Не став, — застеріг Буцик. — Лава хистка — лампа може впасти і станеться пожежа.
Та Люська не послухала: вона розглядала себе у дзеркальце. Нараз од удару ломаки вікно розлетілося вдрузки; у нього всунулася страшна Толябунова пика і радо ревнула:
— О-о-о! Який пейзаж! Іди, Вовцю, поглянь! Тут вони всі. Ух ви ж мої мацюпусінькі! Ух я ж вас зараз!
Друзі завмерли з жаху. У вікно впхав свою мордяку ще й Вовк і, висолопивши язика, ласо поводив очима по кімнаті.
Од невимовного переляку коліна в Люськи підігнулись, і вона так і сіла на лаву, на самий край. У ту ж мить другий кінець лави, переважений зайчам, підскочив угору, і лампа, що стояла на ньому, майнувши жовто-червоною дугою в повітрі, шугнула у вікно, луснула по мармизі Толябуна й розбилася, розбризкуючи довкола вогняні бризки. Заверещавши, мов недорізані, лев і Вовк кинулись навтьоки.
Бліда як крейда, Люська підвелася з долівки, взялася тремтячими руками в боки й гордо мовила:
— От-т ба-бачите! А ви к-казали: не ставити лампу на лаву.
Розділ V
Зранку Буцик із Бурмосиком заходилися зміцнювати хату. Вони поставили на двері здоровенний засув і набили по грубезній дошці на вікна ізсередини. Тепер у вікно могла пролізти хіба що Люська. Потім вистругали три довгі списи і прикріпили на кінці по гострому цвяху.
— Якщо вони нападуть на нас знову, будемо захищатися, — мовив Буцик. — А як тільки скосимо сіно, рушимо шукати Люсьчину маму. Згода?
— А що я робитиму в цей час? — спитало зайча.
— Ти можеш ходити з нами.
— Але ж я не вмію косити.
— Тоді гребтимеш.
— Я, мабуть, не навчуся. Це так складно, — відповіла, позіхаючи, Люська.
— Зрештою, ти можеш складати сіно в копички, — запропонував Буцик.
— Знаєте, я придумала, — сказала Люська. — Не всім же заготовляти сіно. Комусь треба лишатись і на господарстві. Хай це буду я.
— Що ж, думка хороша, — погодився Буцик. — То ми пішли: діло не жде. А ти не виходь із хати. Так буде безпечніше.
— Та ті бандюги сюди вже не поткнуться, — зухвало запевнило зайча. — А як спробують, то я їм оцим списом добряче шкури попроколюю.