— Заступлюся, — мовила Люська. — Я й сама дивуюся, що у вас спільного з тим Толябуном? Ви такий розумний, інтелігентний Вовк — і подружилися з цим грубим невігласом.
— Отож, отож, — запишався Вовчисько, вмощуючись на дивані. — Нічого в мене з ним спільного нема. Це ти правильно підмітила. Сів на мою шию, ще й поганяє, живодер. Це він мені наказав тебе впіймати. Хіба ж я сам до такого додумався б? Погрожував мені. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навіть відпущу. Точно, відпущу. Біжи собі до своїх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи ні? Скажи, не бійся, я ж Вовк добрий.
Люська зрозуміла: Вовк і не думає відпускати її, тільки правду хоче випитати. Але що задумали ці двоє?
— А якщо я признаюсь, ви розкажете мені про Болотяника?
— А ти звідки знаєш? — вибалушив очі Вовк.
— Із вашої розмови з Толябуном.
— Гаразд, розкажу, коли так, — погодився сіроманець. — То ти…
— Я все збрехала, — твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.
— Невже? — зрадів Вовк.
— Так.
— І нема Кабана?
— Ні. Він уже місяць на змаганнях.
— І рушниці нема?
— І рушниці.
— О, як добре, — усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. — Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, — глянув він на Люську, — але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. — Люська здригнулась. — Ну тобі боятися нема чого — ти ж бо тут, — заспокоїв її Вовк. — Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибіжить?! Ти ж його обдурила, а він цього не любить.
Вовк витягнув із кишені жменю насіння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на підлогу.
Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзів? Звідси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото — страшно Болотяника. У лісі вже темно… Хоча яка різниця — темно в лісі чи світло, якщо вона все одно не може вирватися звідси. Люська трохи випростала затерпле тіло, і тут щось гостре вп’ялося їй у бік. Зайча вільною лапкою намацано в кишені своє дзеркальце. Дзеркальце! Адже краєм його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час від часу лупає на неї з дивана ледачим оком. Видно, не судилося їй уже побачити матусю. А які матуся пече коржики! А як готує солодку моркву! А які співає колискові, коли Люська хворіє.
Од тих пісень самі собою злипаються очі…
А якщо спробувати?..
Люська, злегка прокашлявшись собі під носик, упівголоса завела:
Котику маленький,
Котику сіренький.
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти.
— Давай-лавай, — підохотив її Вовк, — співати не заборонено. Я навіть люблю, коли співають. У мене дуже ніжна душа. І добра…
Дитя буде спати,
Котик колисати, —
тамуючи дрож у голосі, якомога лагідніше виводило зайча.
А-а-а-а-а-а-а.
Скінчивши, Люська одразу ж завела "Ой ну, люлі, люлі", а потім "Ой на кота-воркота" і вже десь на середині пісні помітила, що Вовкова лапа звісилася з дивана й насіння з розчепіреної жмені посипалося на підлогу. Тоді Люська гукнула: "Дядю Вовче!" Той не відповідав. Хутенько вийнявши дзеркальце, Люська взялася до діла, але тупі краї не брали грубий мотуз. Тоді зайча мить подумало і з силою натиснуло дзеркальцем об підлогу. Хруснувши, воно розпалося на дві половини. Люська легко розрізала пута гострим краєм скла. І за півхвилини була вільною. Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила її й так само навшпиньках вийшла за двері. Нічне повітря обхопило Люську прохолодною свіжістю, і зайченя кинулось у темінь. Одбігши трохи, закинуло сокиру в гущавину — "Тепер не знайдуть", — а за мить почуло страшний рев: "У-т-е-к-л-а!!"
То повернувся з розвідки Толябун.
У темряві, якої Люська боялася більше за все на світі, кожен кущ ввижався їй левом, кожен лужок — Страшним болотом, а пень — Болотяником. Гілки хапали її за плечі, корчі підставляли ніжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона біжить, Люська не могла сказати з певністю. І вже коли на обрії засірів світанок, натрапила на Суничну галявину. На неї війнуло запахом стиглих суниць…
Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам’ятаючи слова лева "на світанні". Ще трохи, ще — і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.
— Люсю! Люсько! — закричали вони й кинулись обіймати та цілувати її. — Де ж ти ходила?
— Пробач, пробач, Люсюню, — лопотів Бурмосик, шморгаючи носом. — Це все я… Я хотів пожартувати…
— Вибач йому, я нічого не знав, — мимрив Буцик.
— А я й не сердилася зовсім, — розчулено відповіла Люська. — А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?
— То пусте! Дрібниці! — кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.
— Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, — мовив Буцик. — Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.
— Як добре, — зраділа Люська, але враз наморщила лобика.— Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.
Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.
— Як же ми будемо боронитися? В нас немає ніякої зброї, — стривожився Бурмосик.
— Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, — мовила Люська.
— Тобто як це з моїх рогів? — обурився Буцик. — Зріжете їх, чи що?
— Та ні! Ми прив’яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.
— Якось воно несподівано, — почухав потилицю Буцик. Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.
І тут знадвору почулося: "Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!" — і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.
— Двері вони не виламають, — заспокоїла Люська.
— А ми їх самі відчинимо, — сказав Буцик. — Тільки чим би це… мене зарядити?
— А ось, — зняла Люська з печі горнятко. — Думаю, підійде.
— Підійде, — одказав Бурмосик і натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, і тільки-но знову загупали, рвучко розчинила їх.