Голод

Сторінка 2 з 3

Винниченко Володимир

— Та ось... — суворо промовив сторож. — Якісь коло вагонів терлись...

Постаті підійшли зовсім близько, зупинились і стали придивлятись до спійманих. На обох були білі сорочки, перепоясані чорним, і в одного в руці рушниця, а в другого збоку шабля.

— Гм... так... — поважно протягнула постать з шаблею.

— Ви скудова?

— З Водяного, господин жандар... — коротко зітхнув передній. — Оце йшли собі на станцію... Нічого не знаємо... Коли це: "Стой, стрілять буду". За що ж це?

— Так... А пашпорти єсть?

— Пашпорти?..

Передній закашлявся. Потім утерся і кротко промовив:

— Пашпортів з нами... так що й нема... Но тільки...

— Умгу... Ну, так ідьом за нами... Поговорим на станції.

Передній розвів руками, зітхнув і рушив за жандармом. За ним понуро пішли й задні, а збоку їх солдат з рушницею. Хвилин через три-чотири всі п'ятеро стояли в тому самому садку, з якого чувся сміх і ніжний спів. На столі під акаціями стояли свічки в шкляних ліхтарях, а круг свічок з обох боків стирчали пляшки, між пляшками стояли тарілки з закусками, коробочки з якоюсь їжею, ножі, шклянки. За столом сиділо дві пані, а біля них якийсь панок старенький і два жандармських офіцери. Один лисий, з пишними рудими вусами; другий молоденький, гарненький. Круг свічок несамовито, скажено літали кругами метелики, бились об скло, падали на стіл і знову бились, повзали й літали.

Очі всіх, що сиділи за столом, були затуманені, а паніям губи й щоки якось дуже червоніли.

— Ну, что там? — чекаюче подивився офіцер з пишними вусами на жандарма, який, заступаючи собою спійманих, виступив наперед і держав руку під козирок.

Жандарм ще більше вирівнявсь і, придержуючи шаблю другою рукою, бадьоро й серйозно промовив:

— Ec... Ec... Еспорпіяторов поймали, ваше благородіє! Всі заворушились, навіть старенький панок, що старанно вимазував хлібом тарілку, здивовано повернув голову й завмер.

— Экспроприаторов? — недовірливо й ліниво протягнув офіцер. — Ого! Ану, отойди!

Жандарм ловко крутнувсь і одійшов убік. Всі жадно впилися очима в три фігури, що стояли перед ними.

Всі три босі, з великими чорними пальцями на ногах, з якимись запалими сірими обличчями, зарослими бородами, з мужицькими вигорьованими шиями, на яких виразно темніли зморшки, всі три без шапок, з похиленими головами, всі три з чеканням у всій постаті неминучого лиха...

Одна з паній, у якої були великі сині мрійні очі, засміялась:

— Ну, й акспроприаторьі!.. Фе!.. Я думала, настоящие...

Жандарм скосив на неї очі, але ждав, що скаже офіцер. Офіцер же гикнув, одкинувся на спинку стільця й ще лінивіше звернувся до спійманих:

— Так... Гм! Вьі же ато чего там... зто... как его?.. Там бунтьі устраиваете?

"Експропріятори", що жадно бігали очима по закусках, заворушились і повернули до його голови.

— Ми, ваше благородіє, нікоторих бунтів, — поспішно й кротко заговорив передній. — Ми собі йшли на станцію... А нам, значить, звиніть: "Куда? Стрілять буду"... А ми, как от перед богом, ваше благородіє... Ми з голодного села. Два дні не їли, ваше благородіє...

— Ну, врешь... Все вьі ато поете...

— Ваше благородіє, — вмішався жандар. — Они коло вагонов з зерном споймані...

— Ага!.. Вот видите... зерно хотел украсть?

— Ваше благородіє! — знов переводячи очі од столу на офіцера, схилив голову на плече передній, — Коли б ми по зерно йшли, так у нас би мішки або хоч торби були... А ми ж... от, як самі бачите...

— Гм... — крутнув вуса офіцер.

— А ну их к черту, Сережка! — нетерпляче скрикнув другий офіцер, — Дай им, Скрипчук, по нагайке, й к чорту.

Жандарм взяв до його під козирок, але ждав, що скаже Серьожка.

— Гм!.. — ліниво, п'яно дивлячись на спійманих, крутив Серьожка вуса. Спіймані ж насторожено стояли, й ждали, й бігали очима по закусках. Панії щось шепотіли одна одній і сміялись, показуючи очима на "експропріяторів".

— Отправить их под арест!.. — несподівано постановив Серьожка і в'яло повернувся до столу.

— Слушаю! — цокнув шпорами жандарм. — Йдем! Спіймані знову заворушились. Данило насупив брови й щось пробурмотів; самий задній маленький дядько з гострим носиком і круглими, як дві вишні, зляканими очима ще більше напружився й розтерявся, а передній розставив руки і кротко скрикнув:

— Ваше благородіє! Та за віщо ж?

— За беспорядки! — не озираючись, ліниво бовкнув офіцер.

— Ваше благородіє! У нас же дітки... Сем'я голодна... За що ж нам таке? Ми ж хіба що, бунтували?.. За що ж нас у тюрму?

Гарненький офіцер нетерпляче скочив з місця і, підійшовши до них, крикнув:

— Марш!

— Та за віщо ж це під арешт? — раптом злісно, густим басом бовкнув Данило, дивлячись повз гарненького офіцерика у спину офіцерові з пишними вусами. Той помалу повернувся й пильно глянув на Данила.

— Гм!.. Так тьі еще... Гм!.. Дай ему в рьіло, — хитнув він на його передньому.

Передній злякано глянув на Данила, на офіцера, широко розплющив очі і з непорозумінням подивився на всіх.

Панії засміялись.

— Вот это остроумно! — байдуже бовкнув старенький панок, витираючись серветкою. — Это напоминает мне...

Офіцер жвавіше озирнувся до паній і, повернувшись, строго крикнув:

— Ну! Дай ему в рьіло!

— Ваше благородіє!!! — благаюче підняв руки передній.

— Молчать!.. Не хочешь? Ну, тебе дадут в рьіло.

— Тьі! — хитнув він Данилові. — За то, что он не хочет дать тебе в рьіло, дай тьі ему!..

Панії, офіцер і навіть старенький панок весело засміялись.

— Справедливо! — крикнула пані з мрійливими очима.

— А потом он тебе даст... А потом оба вместе дадите вон тому третьому. Ну!

Данило мовчки, злісно дивився на офіцера й сопів носом; передній розтеряно посміхався, а задній злякано водив очима по всіх і дрижачими руками м'яв картуза.

— Ну! — раптом грізно скрикнув Серьожка і скажено підвівся. — Я с вами шутить буду, что ли. Бей в морду его! — ступнув він до Данила й показав головою на переднього.

Данило зблід і глухо промовив:

— За що ж я його буду бить?

— Не рассуждать! Приказьіваю тебе — й бей!

— Ваше благородіє! — знову благаюче крикнув передній.

— За віщо ж нам таке безчестя!.. Та нас же люди заплюють... Змилуйтесь!.. Хай нас господин жандар ударять... Та й одпустіть нас...