— А ти добре там влаштувавсь, на м'якенькому, — вів я далі і запевнив: — А тут у мене перекладка вузька й тверда, на ній дуже мулько сидіти.
Та в хлопця на думці було вже інше; він геть забув про біль у пальцях і поцікавивсь:
— А коли ви будете стрибати? Це ж головне, що я хотів подивитись.
Мені було шкода розчаровувати його, але стрибати я не збирався. Хлопчик почав сперечатись.
— Таж це написано в програмі, — запротестував він.
— А то байдуже, — відказав я. — Щось мені не хочеться сьогодні стрибати, я просто спущу кулю додолу. Це моя куля, і я можу робити з нею все, що завгодно. Крім того, ми вже майже приземлились.
І справді, земля швидко наближалась. А цей хлопчисько ще й вичитувати мені почав, що негарно з мого боку так розчаровувати публіку. Він переконував мене робити стрибок, а я з легким серцем підтримував суперечку, виправдовуючись, як тільки міг, аж поки ми промайнули евкаліптовий гай і пірнули назустріч землі.
— Тримайсь міцніш! — гукнув я і, схопившись руками за трапецію, повис на ній, щоб приземлитись на ноги.
Ми пронеслися повз клуню, до смерті перелякавши курей на подвір'ї, ледь не заплутались у мотузках для білизни, і знову злетіли вгору над скиртою сіна; і все це так блискавично, як оком змигнути. Приземлилися ми в садку, і коли, нарешті, мої ноги торкнулись твердого грунту, я зупинив кулю, пообертавши трапецію кілька разів круг яблуні.
Мені бувало всяко: і куля загорялася в повітрі, і на карнизі одинадцятиповерхового будинку доводилось висіти; а ще якось, коли невчасно розкрився парашут, я пролетів, мов куля, шістсот футів додолу. Та ніколи в житті не почувавсь я таким слабим, таким змученим і безсилим як тоді, коли, похитуючись, приступив до цілісінького хлопця і схопив його за руки.
— Томмі Дермоте, — сказав я, трохи прийшовши до тями. — Томмі Дермоте, зараз я покладу тебе на коліна й відлупцюю так, як іще не лупцювали жодну дитину за всю історію людства!
— Ні-ні! — закричав він, випручуючись. — Ви ж обіцяли не робити цього, якщо я міцно триматимусь.
— Атож, обіцяв, — мовив я, — та все одно я тебе налупцюю. Ті, хто літає на повітряних кулях, — то кепські, безвідповідальні люди, і я тебе зараз навчу триматися подалі від них та й від повітряних куль теж.
І я таки дав йому прочухана — може, не найбільшого за всю історію людства, але таки напевне найбільшого у хлопцевому житті.
А проте ця історія геть зламала мене, вичавила, немов цитрину.
Я порвав контракт із трамвайною компанією і перегодом став літати на балонах з воднем. Що не кажіть, а газ таки набагато безпечніше.
В ЗАТОЦІ ЄДО
Він загубив гаманця десь на Театральній вулиці. Рантом юнакові пригадалося, як його досить брутально штовхнули були на мосту через один з каналів, що перетинають ту велелюдну міську артерію. І, можливо, саме цю мить якийсь косоокий кишеньковий злодюжка зі спритними пальцями тішиться тими п'ятдесятьма з лишком ієнами, що лежали в його гаманці. А втім, подумалось Елфу, він міг і сам загубити гаманця просто через неуважність. У двадцяте, вже без будь-якої надії, заходився він перетрушувати всі свої кишені. Але гаманця ніде не було.
Держачи руку в порожній задній кишені штанів, юнак розгублено дивився на прудкомовного, горластого господаря ресторану, що репетував мов навіжений:
— Двадцять п'ять сен! Плати зараз! Двадцять п'ять сен!
— Та ж гаманця немає! — відмовив хлопець. — Кажу ж вам: я десь загубив його.
Господар обурено підніс догори обидві руки й заволав ще голосніше:
— Двадцять п'ять сен! Двадцять п'ять сен! Плати зараз!
Їх уже обступив чималенький натовп, і це починало бентежити Елфа Дейвіса. "Як це безглуздо й дріб'язково, — думав він. — Стільки галасу казна через що. Але ж треба якось виплутуватись!"
Промайнула думка: а що, як кинутися спрожога крізь пакілля ніг і вирватися з натовпу, збиваючи на землю всіх, хто його спинятиме? Але, ніби розгадавши юнаків намір, один з офіціантів, опецькуватий присадистий хлопак з лихим блиском у перекошеному оці, вхопив його за Руку.
— Плати зараз! Зараз плати! Двадцять п'ять сен! — заверещав ресторатор, аж охриплий від лютості.
Елф теж почервонів, тільки від приниження, і рішуче заходився ще раз трусити свої кишені. На цей раз гаманця не шукав уже, останню надію покладаючи на випадкові дрібні гроші. В бічній кишеньці піджака він намацав десятисенову монету і п'ятисеновий мідяк. Пригадавши, що недавно у нього десь ділося з кишені десять сен, він розпоров рубець і витяг монетку з глибини підбійки. Тепер він тримав у руці двадцять п'ять сен, суму, що мав заплатити за спожиту вечерю. Він перевернув долоню, і монети висипалися в руку ресторатора. Той, перерахувавши їх, відразу заспокоївся й догідливо вклонився клієнтові. Та й уся юрба догідливо вклонилась і розтанула.
Елф Дейвіс був молодий моряк. Йому щойно минуло шістднадцять. Служив він на "Енні Майн", американській звіробійній шхуні, що зайшла в Йокогамський порт відвантажити до Лондона добуті за сезон котикові шкури.
Елф оце тільки вдруге зійшов на берег і зачудовано починав знайомитися з характером східної людини. Засміявшись, коли скінчилися низькі, запобігливі поклони, він повернувся на підборах, щоб відійти, але враз перед ним постала друга проблема, а саме: як потрапити на свій корабель?
Була одинадцята година вечора. Шлюпку з "Енні Майн" вія навряд чи застане, а наймати місцевого човняра, маючи порожні кишені, здавалося не дуже принадною справою. Спускаючись до пристані, Елф пильно придивлявся, чи не побачить випадком якого товариша по судну. В Йокогамському порту немає суцільного причалу, і кораблі стоять об'якорені на зовнішньому рейді. Це дає змогу кільком сотням куцоногих чоловіків заробляти собі на прожиття перевозом пасажирів з кораблів на берег і з берега на кораблі.
З десяток цих човнярів привітали Елфа, і кожен пропонував йому свої послуги. Він вибрав найприємнішого, літнього, добродушного на вигляд чоловіка з усохлою ногою. Елф сів до нього в човен. Було темно, і хлопець не бачив, що старий човняр робить. Але той, очевидно, й не думав відчалювати від берега та пливти до корабля. Нарешті човняр пришкутильгав до Елфа і, втупивши йому в обличчя очі, сказав: