ДОКТОР КРЕВ: Ми тоді говорили про Ейнштейна.
ГОЛЕМ: Так. Він загруз у тому, до чого додумався замолоду і чим потім намагався відімкнути інший замок.
ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ: Отже, ти вважаєш, що Ейнштейн помилявся?
ГОЛЕМ: Так. Геній — це найцікавіший для мене феномен, притаманний вашому видові, але з причин геть відмінних від ваших. Він аж ніяк не бажане й не улюблене дитя Еволюції, бо, як екземпляр надзвичайно рідкісний, а тому й цілком непотрібний для виживання цілої популяції, не підлягає природному доборові як селекції корисних ознак. При роздаванні карт часом, хоч і рідко, трапляється, що якийсь гравець отримає повну масть.
Якщо грають у бридж, це означає виграш, але такий, дарма що незвичний, розклад у багатьох інших іграх не має ніякого значення. Суть у тому, що розподіл карт нітрохи не залежить від того, до якої гри беруться партнери. Зрештою і в бриджі гравець не розраховує на отримання повної масті, бо тактика гри не спирається на вкрай рідкісні випадки.
Отже, геній — це масть у руках, і то найчастіше в грі, в якій такий розклад не виграє. Звідси й випливає, що від пересічної людини до генія досить близько — тут важить не те, чого вони досягли, а будова їхнього мозку.
ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ: Чому?
ГОЛЕМ: Тому, що велика різниця в будові мозку може виникнути тільки як результат взаємодії групи генів, виділених унаслідок дрейфу генів у популяції протягом багатьох поколінь, — генів здебільшого мутантних, отже, нових; їхній прояв в окремих представників — це вже зародження іншого виду: нові ознаки вже незмінні й далі передаються у спадок. Натомість геніальність не успадковується і зникає без сліду.
Геній постає і минає, мовби висока хвиля, що здіймається внаслідок випадкової інтерференції дрібних хвильок. Геній полишає слід у культурі, але не в генофонді популяції, — отже його породжує випадковий збіг звичних для цієї популяції генів.
Отже, досить незначної перебудови мозку, аби пересічність сягнула свого краю. Щодо цього феномена механізм еволюції подвійно безпорадний: не може збільшити ані його частоту, ані тривалість.
Адже за теорією ймовірності в генофонді люду, що жив на землі протягом останніх чотирьохсот тисяч років, час від часу мусили виникати особливі поєднання генів, породжуючи геніальні одиниці типу Ньютона або Ейнштейна, але з того кочові орди мисливців не мали, безперечно, ніякої користі, адже ці чисто потенціальні генії не могли виявляти своїх латентних обдарувань, бо ж від початків математики й фізики їх відділяло мало не півмільйона років. Отже, їхні здібності марніли, так і не розвинувшись. А заразом не можна й припускати, аби на лотереї нуклеїнових зв'язків випадали ці марні виграші, щоб уперто чекати зародження науки. Отже, над цим феноменом варто замислитись. Два мільйони років мозок пралюдини розвивався вільно, поки врешті здобувся на членоподільну мову, вона взяла його на буксир, незмірно прискоривши його розвій, — але дійшовши до межі, якої не міг переступити, він спинився. Ця межа — поверхня розділу фаз, що відділяє тип Розумів, які може виробити природна еволюція, від типів, здатних рости далі тільки завдяки саморозвитку. Як воно завше буває, на межі двох фаз постають специфічні феномени, спричинені винятковим станом субстрату фази: наприклад, у рідинах вони маніфестують себе поверхневим натягом, а в людських популяціях — періодичною геніальністю окремих осіб. Їхня незвичність означає близькість наступної фази, спостерегти яку вам не давала думка про універсалізм геніальних людей: мовляв, серед мисливців геній був би винахідником нових тенет або силець, а в мустьєрській печері винайшов би новий спосіб тесання каменю. Така думка цілком хибна, бо найбільший математичний талант негоден працювати руками.
Геніальність — це дуже вузький пучок обдарувань. Хоча до музики від математики й ближче, ніж до витісування списа, Ейнштейн був кепським музикою і ніяким композитором, зрештою, навіть у математиці не сягнув вище пересічного рівня: його сила полягала в комбінаторній могуті інтуїції в царині фізичної абстракції. Взаємовідношення, які виникають у тому критичному стані, я спробую унаочнити кількома рисунками, — лише не тлумачте їх буквально, це тільки навчальний посібник.
Кожне коло відповідає одиничному потенціалові інтелекту. Квадратики, що видніють на трьох перших рисунках, означають питання, які треба розв'язати. Їх можна вважати скриньками Пандори або будь-яким іншим замкненим причандаллям. І тоді світ — це шафа, в якій кількість шухляд і те, що лежить у них, міняється залежно від того, з якою в'язкою ключів підступати до неї. Якщо зігнути дротину, нею іноді теж можна відімкнути якусь шухляду, але ж буде вона маленька і в ній не знайдете того, що б відкрили, взявши ключа, який пасував би ліпше. Так роблять винаходи, не спираючись на теорію. Якщо ключ має рекурентні виступи, шухляд робиться менше, їхні переділки зникають, але в шафі зостаються невідкриті сховки. Ключі можуть мати неоднакову силу, але універсального ключа немає, хоча філософам удалося вигадати для нього замок-абсолют. І зрештою є ключі, які протинають усі перегородки, замки й шухляди, не зустрівши жодного опору, — то ж бо ключі уявні і тільки уявні. Схопивши їх у руки, ними можна вертіти, як заманеться, на всілякі боки, — а щигля на даху тоді представляє герменевтична очевидність. Про що ж я кажу? Цією оповідкою я пояснюю, що відповіді залежать від поставлених питань. Esse non solum est percipi . Певне, існує світ, поданий у відповідях на питання, він ані примара, ані ошуканство і з карлика перекидається на велетня, якщо той, хто питає, стає сильніший. Але й відношення дослідника до досліджуваного теж нестале. В колах, що зображають ГОЛЕМА й HONEST ANNIE, відсутні квадратики-питання, бо ключів, як ви, ми не вживаємо, до замків не припасовуєм теорій, але відтворюємо досліджуване в собі. Знаю, як небезпечно про це казати і як воно вас збентежить, але я тільки скажу, що експериментую радше в божому, ніж у людському стилі, стаючи посередині між конкретністю і абстракцією. Не знаю, як би вам зразу пояснити, але це майже те саме, якби людина намагалася розповісти амебі про свою будову. Якби вона сказала, що складає федерацію з восьми більйонів амеб, цього було б замало. Отже, мусите мені повірити на слово: те, що я роблю, міркуючи над чимось, — не мислення і не творення того, про що мислю, а щось середнє. Є ще якісь питання?