Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори

Сторінка 78 з 80

Джон Толкін

Зрештою він погодився узяти лише дві невеличкі скриньки — одну, повну срібла, а другу із золотом,— саме стільки, скільки міг піднести один дужий поні.

— Цього мені буде більш ніж досить,— аби я дав йому раду,— сказав гобіт.

Нарешті настав час прощання з друзями.

— Прощавай, Баліне!— мовив Більбо.— Прощавай, Дваліне! Прощавайте і ви, Дорі, Норі, Орі, Оїне, Глоїне, Біфуре, Бофуре й Бомбуре! Хай ваші бороди ніколи не стануть ріденькі!— І, повернувшись до Самітної гори, додав:— Прощавай, Торіне Дубощите! Прощавайте, Філі й Кілі! Хай пам'ять про вас ніколи не зів'яне!

Тоді гноми, постававши перед своєю брамою, вклонилися низенько, але слова застрягли їм у горлянках.

— Прощавай! І щасливої мандрівки, де б ти не мандрував!— спромігся нарешті Балін на напутнє слово.— Завітай до нас, коли ми знову прикрасимо наші зали й палати, і ми на твою честь улаштуємо чудовий бенкет!

— І ви, коли йтимете повз мій дім,— сказав Більбо,— не топчіться на порозі, заходьте зразу! Чай о четвертій, але я радий кожному з вас в будь-який час!

І, відвернувшись, пішов геть.

Військо ельфів рушило у зворотну путь. Хоч і сумно було, що порідшали їхні лави, та вцілілі воїни-ельфи раділи, що віднині надовго веселіший стане північний світ. Дракон згинув, гобліни були розбиті — й гожі створіння мріяли про майбутню радісну весну.

Гандальф і гобіт їхали позад лісового короля, а поруч них великими кроками йшов Беорн, знов у людській подобі,— велетень сміявся і голосно співав пісень. Так вони й підійшли до Чорного лісу, північніше від того місця, де з лісу вибігала Лісова річка. Тут усі зупинилися, бо чарівник із Більбо не хотіли входити в ліс, хоч як король запрошував їх погостювати в його палаці. Вони намірялися їхати все попід узліссям, а тоді — навколо північного краю лісу, пусткою, що лежала між ним і підгір'ями Сивих гір. Перед ними лежала довга, безвідрадна дорога, але нині, коли гобліни були приборкані, вона здавалася безпечнішою за жахливі стежки під чорними деревами. До того ж Беорн теж ішов з ними.

— Прощавай, королю ельфів!— сказав Гандальф.— Хай тобі весело живеться серед зеленого листу, поки світ іще молодий. І нехай завжди веселі будуть твої підданці!

— Прощавай, Гандальфе!— мовив король.— Щоб ти завжди з'являвся там, де тебе найдужче потребують і найменше сподіваються! Що частіше ти гостюватимеш у моїм палаці, то більше буде мені радості!

— А я прошу тебе, королю,— затинаючись і переступаючи з ноги на ногу, сказав Більбо,— прийняти цей подарунок!

І простяг намисто із срібла й перлин.

— Чим же, о гобіте, заслужив я на цей подарунок?— спитав король.

— Ну, знаєте, я думав,— ніяково провадив Більбо,— що, гм, треба б якось віддячити за вашу, гм, гостинність. Тобто я хотів сказати, що й злодії мають свою гідність. Я випив чимало твого вина і з'їв багато твого хліба.

— Я прийму твій подарунок, о Більбо Славний! — урочисто мовив король.— І я оголошую тебе другом ельфів і благословенним. Хай твоя тінь ніколи не стане коротша (а то красти буде надто легко)! Прощавай!

Тут ельфи повернули до лісу, а Більбо — на свою довгу зворотну дорогу.

Скільки ще зазнав він випробувань і пригод, поки добувся додому! Дикий край був таки дикий, і, крім гоблінів, там водилося ще багато всяких лихих створінь. Але з гобітом були тепер он які два провідники й охоронці: чарівник — до самого дому, та Беорн — більшу частину дороги! Тож йому жодного разу не загрожувала велика небезпека. Так чи так, а до середини зими Гандальф і Злоткінс, обігнувши півлісу, опинилися перед дверима Беорнового дому. Тут вони трохи й підзимували.

Якраз у всьому краї весело зустрічали Новий рік, і люди з усіх усюд плавом пливли до Беорна — він запрошував усіх. В Імлистих горах гоблінів зосталося мало, та й ті, нажахані, ховалися по найглибших норах. Вовків-уоргів зовсім не стало в лісах, і люди ходили скрізь без страху. Беорн, заживши великої шани в краї, став згодом правити всіма просторими землями, що лежали між Імлистими горами й Чорним лісом. І, як твердять легенди, його нащадки в багатьох наступних поколіннях зберігали здатність прибирати ведмежу подобу; декотрі з них були похмурі й лихі на вдачу, та більшість — душею схожі на Беорна, хоч, може, не такі великі й дужі. За їхніх часів останніх гоблінів вигнано з Імлистих гір, і запанував цілковитий мир і спокій за межею Дикого краю.

Настала весна — така погожа, лагідна й сонячна, коли Більбо й Гандальф розпрощалися нарешті з Беорном. Хоч як тужив гобіт за рідною домівкою, а Беорнів дім покидав з жалем, бо ж квіти в господаревім садочку квітували незгірш, ніж у розповні літа.

Довга була їхня дорога, поки вийшли на той самий перевал, де минулого разу їх спопали гобліни. Але якраз був ясний ранок, і, озирнувшись назад, чарівник і гобіт побачили біле сонце, що заливало сяйвом широкі простори. Вдалині синів Чорний ліс, але навіть нині, навесні, узлісся його було темно-зелене. А ще далі, куди ледь сягав зір, видніла Самітна гора. Блідо блищав на її вершині ще не розталий сніг.

— Отак приходить сніг після вогню, і навіть драконам настає кінець!— вирік Більбо й повернувся спиною до своєї великої пригоди. Туківська половинка в ньому дуже вже натомилася, зате злоткінсівська дужчала щодень.— Єдиного хочу:

опинитися в своєму кріслі!

Розділ дев'ятнадцятий

ОСТАННІ МИЛІ

Було перше травня, коли двоє подорожніх досягли нарешті долини Рівенделл, де стояв Останній (чи то Перший?) затишний дім. І цього разу вечоріло, коненята були зморені, особливо те, що везло поклажу, та й чарівник із гобітом жадали спочинку. З'їжджаючи вниз крутою стежкою, Більбо почув, як ельфи співають поміж дерев, от ніби співали безперестанку, відколи він вирушив звідсіля. Як тільки

вершники поїхали через долішні галявинки, довкола них залунала пісня, дуже схожа на ту, що її вони чули майже рік тому. Слова були десь такі:

Дракон вгамувався,

Вже кості він склав,—

І панцер розпався,

І гнів одбуяв!

Поржавіє криця,

І трон упаде,

І сила відсниться,

І скарб відійде.

Трава зеленіє

І листя дерев,

І річка леліє

Й виспівує ельф:

Тра-ля! Тра-ля-лину!

Вертайте в долину!

Бо зірка ясніша