— Ой, не сміши мене! — вигукнула Лізль і злісно засміялася.
— У кожному разі, ти тепер заробляєш куди більше за мене,-гнівно вигукнула мама,— то не будь же така дріб'язкова, оплати дві третини рахунка та й по всьому!
— Якби ти щодня не тринькала грошей на ганчір'я, то з тебе твого заробітку вистачало б! — не вгамовувалася Лізль.
Перше ніж мама встигла щось відповісти, Анна сказала:
— Мамо, ось я зробила приклади з арифметики. Ви перевірите?
— Ще встигнеш із своїми прикладами! — відрубала Лізль.— Ти що —не чуєш, я з твоєю мамою обговорюю важливу справу!
Анна показала Лізль кінчик язика.
— Ти нащо набалакуєш на маму? — сказала вона.— Моя мама зовсім не щодня купує собі ганчір'я! А ти ганяєш скрізь її автомобілем і витрачаєш мамин бензин! І потім не заправляєш машини!
Лізль звела до неба очі й тяжко зітхнула. У перекладі на слова це означало: "Господи Боже! За що ти щодня накидаєш мені оцю жахливу дитину?"
— Анно, не втручайся,— сказала мама. їй, видно, було прикро, що Анна згадала про бензин.
— Але це ж правда! — вигукнула Анна — Нам учора тих решток бензину ледь вистачило, щоб доїхати до заправки!
— Гарне ж ти позаочі балакаєш про мене! — закричала Лізль на маму.
Мама нічого не відповіла. Вона мовчки взяла в Анни зошита з домашнім завданням.
Анна розв'язала двадцять чотири приклади з арифметики. Мама знайшла тільки одну помилочку.
— Дуже добре, Анно,— похвалила вона, віддала доньці зошита й заходилася знову сваритися з Лізль. Уже не за телефонний рахунок, а за бензин.
Анна повернулася до маминої кімнати й виправила помилку в домашньому завданні. Це було нескладно. Вона просто переправила 3 на 9.
— Ну то як,— спитала вона гнома,— сяйнуло тобі щось?
— Та сяйнуло,— відповів гном досить нерішуче.
— То кажи вже,— наполягла Анна.
— Я мушу добре зважити свій задум,— відповів гном — Він, бачиш, небезпечний для мене. Адже мені шкодить відкрите повітря. Та й, правду сказати, я ж узагалі не герой.
— А до чого тут героїзм? Кажи, що ти там надумав! — Анна аж тремтіла з нетерплячки.
— Та гаразд уже,— зітхнув гном.— Завтра в школі я перелізу в голову Пана Чоловіка й гарненько там розглянуся та роздивлюся, чого цей хлоп'як такий капосний. Коли ми знатимемо причину, то зможемо краще зарадити лихові.
"Ти геній!" — подумали Анна.
-Дякую! — сказав гном. А тоді додав: — Тільки, будь ласка, без викрутасів! Не надумай не впустити мене потім назад у свою голову! Бачиш, мені подобається квартирувати в тебе...
— Схаменися! За кого ти мене маєш! — затрясла головою Анна-Адже ти — найкраще з усього, що в мене є!
— Чесно? — спитав гном. Він стиха шморгнув носом. Мабуть, був зворушений до сліз.
ДРУГОГО ДНЯ ПЕРЕД ДЗВІНКОМ НА УРОКИ...
Другого дня перед дзвінком на уроки, коли діти в класі ще стояли хто де, а вчителька біля дверей класної кімнати балакала з учителем сусіднього класу, гном сказав:
— Щодо мене, то я готовий.
— Я також,— промурмотіла Анна.
Вона була страшенно схвильована.
— Тоді будемо починати,— сказав гном — Але неухильно за моїм планом. А то ще, гляди, щось не складеться... Ти ж знаєш, свіже повітря я витримую дуже погано.
"О'кей, неухильно за твоїм планом",— подумала Анна.
А план був такий. Анна мала зачекати, поки Герман сяде на своє місце. Потім їй доведеться присунутися до нього якнайближче, її плече має торкатися його плеча. І так вона має сидіти, аж поки гном вилізе з її вуха, спуститься по шиї на плече, а звідти перебереться на плече до Германа.
Решта — то вже гномова справа! Аж як задзвонить дзвоник, Анна повинна знов напружити увагу. Тоді їй треба притулитися плечем до Германового плеча, щоб дати змогу гномові повернутися додому.
Задля виконання гномового задуму Анна змінила зачіску. Коси, зазвичай зав'язані в пучечок на потилиці, тепер спадали їй на вуха і лежали гарненькими кучериками на плечах. Завдяки цьому гном мав сховок, поки перебирався по Анниній шиї й плечі. А що в Германа й самого чорні кучері спадали на вуха, то справді небезпечним для гнома був, власне, тільки шлях по плечі й по шиї хлопця. Бо лише там його можна було запримітити.
Отож Анна сіла на своє місце й стала чекати. Герман повернувся до своєї парти від кошика на папери, над яким підстругував два кольорові олівці. Він сів біля Анни. Тієї миті задзвонив дзвоник. Учителька зайшла до класу й попростувала до свого столу. Діти сипнули до своїх парт. Анна подумала: "В добрий час!" — і притулилася плечем до плеча Германа. її побоювання, що Герман рвучко відсунеться, виявилися марними. Навпаки, він щосили притиснув своє плече до Анниного, просто вперся в нього, й засичав:
— Ану посунься! Чого влізла на мою половину? Геть на свою, і миттю!
Та Анна не посунулася! Вона щільно тулилася до Германового плеча, а сама з завмиранням серця косувала оком на його шию: гном саме дерся догори червоним відкидним коміром Германової сорочки. Без ковпачка! І відразу ж по тому зник у чорних Германових кучерях.
Анна перестала припадати до Германового плеча. Вона знов сиділа випростана, "вся на своїй половині". Помацки пошукала в своїх косах. Атож! Крихітний гномів ковпачок заплутався в її кучериках. Анна витягла його звідти й сховала в кишеню штанів. І стала дивитися рівно вперед. На вчительку. Учителька розсунула класну дошку. Взяла шматочок білої крейди і обвела поглядом клас.
— Хто з вас хоче намалювати на дошці сніжинки? — спитала вона.
Кілька дітей піднесли руки догори. Герман не підніс. Він штовхнув Анну ліктем під бік. Мабуть, хотів покарати її за те, що "налазила" на "його половину".
Учителька помітила.
— Гадаю, найкраще буде, якщо сніжинки малюватиме Герман,-сказала вона — Щоб трохи опам'ятався.
Герман підвівся. Він вказав на Анну.
— Вона перша налазила! — вигукнув він.
— Германе,— мовила вчителька,— годі тобі врешті-решт зчиняти галас через найменшу дрібницю! Виходь до дошки й намалюй нам гарні сніжинки.
Герман вийшов до дошки. Вчителька вклала йому в руку крейду. Герман хотів був заходитись малювати, аж раптом обличчя його перекривилося, рот роззявився, а крейда впала додолу.
— Германе, що з тобою? — запитала вчителька.
— Ой, у мене в голові болить! — вигукнув Герман.