— Тверде слово честі? — запитала Анна.
— Твердіших не буває,— сказав тато.
— О'кей! — Анна всміхнулася таткові.
Вона нахилилася і позбирала усе своє вивернуте з ранця шкільне причандалля. Татко допомагав їй. А тоді сів за Аннин письмовий стіл і попідстругував їй кольорові олівці. Усі двадцять чотири. І наново обгорнув червоним лискучим папером Аннину читанку. А потім вони удвох готували вечерю. Натуральний шніцель із зеленим горошком. Аннину улюблену страву.
За вечерею тато сказав:
— У певному сенсі, нам удвох з тобою також зовсім непогано, еге ж?
Анна кивнула головою.
У певному сенсі, татко має слушність, визнала вона.
ПЕТЕРОВІЙ МАМІ НЕ ДОВЕЛОСЯ.
Петеровій мамі не довелося йти до школи й показувати там пробивну силу своїх м'язів. Петер усе владнав сам.
— Це не так уже й важко було,— сказав він зі сміхом, сівши на Гер-манове місце поруч Анни й запихаючи в парту своє шкільне причандалля— Я навіть недовго умовляв пані вчительку, вона відразу дозволила. Дурний я був, що не пересів уже давно.
А проте, вельми ймовірно, вчителька так легко не погодилась би на це переміщення, якби могла уявити, яку ланцюгову реакцію воно викличе!
Тільки-но Петер задоволено вмостився поруч Анни, як відразу підніс руку Міхі й запитав, чи можна тепер Зузі сісти на вільне місце біля нього.
Коли вчителька дозволила, підвелася Александра, що доти сиділа коло Зузі, й запитала, чи може на вільне місце біля неї пересісти Саша.
Коли ж учителька дозволила й це, на звільнене Сашине місце попросилась пересісти Рут! А на місце Рут негайно захотіла пересісти Анжела. І так далі, й так далі... аж поки "переселилась" майже половина класу — і саме тоді задзвонили на перерву. Врешті-решт одна парта в першому ряду виявилася вільна. Та, що стояла перед партою Анни й Петера.
Вчителька сказала:
— Отже, тут, мабуть, сяде Герман, коли видужає. А біля нього —Альма, як повернеться з Тіролю.
Петер прошепотів до Анни:
— Ну й добре! Ото зануда Герман очі вилупить! Я знаю Альму. Ходив з нею до дитсадка. У неї не язик, а бритва!
Альма кілька тижнів тому поїхала в Тіроль до тітки. Батьки Аль-мині зазнали автомобільної аварії і тепер лежали в лікарні, закуті в гіпс. Альмі доводилося до одужання батьків пожити у тітки в Тіролі.
Через це Анну гризло сумління. "Якби Петер не пересів до мене,— думала вона,— то бідолашна Альма не одержала б, неначе в подарунок, такого сусіда по парті. А заперечити вона ж не може, бо її тут нема і все зробилося без неї. А язик, мов бритва... Що він допоможе проти Германа? Нічого!"
Анна вирішила, так би мовити, задля відшкодування, бути дуже доброю до Альми: "Як приїде, то я їй щодня приноситиму одну нектарину. Альма колись мені казала, що любить ці персики найдужче за всі фрукти. І подарую їй свого зеленого оксамитового крокодильчика". Чи сподобається Альмі той зелений крокодил, Анна не знала. Сама вона любила його дуже! Для неї було просто жертвою комусь його подарувати. А пожертвувати чимось дорогим для тебе — то найкращий спосіб заспокоїти своє сумління, вважала Анна.
Коли Герман у понеділок знову прийшов до школи й дізнався, що тепер його місце за першою партою, він тільки й сказав:
— А мені однаковісінько!
Та було помітно, що він з цим не згоден.
Анна сиділа тепер позад Германа, навскоси від нього. Вона цілий ранок за ним стежила, хотіла збагнути, чи пощастило гномові щось змінити в Германовій голові.
Та не так просто було це зрозуміти. Анна мусила визнати: Герман спокійно сидить на своєму місці. Ні з ким не задирається. Нікого не ображає. Ні на кого не скаржиться вчительці. Одне слово, поводиться, як нормальна дитина.
Проте, з іншого боку, сказала собі Анна, коло Германа сьогодні ж ніхто не сидить, кого він міг би ображати й на кого міг би скаржитися вчительці! Вся парта належала тільки йому, жоден чужий кольоровий олівець не міг закотитися на "його половину", ніхто не пробував позичити в нього гумки. Крім того, сьогодні з ним ніхто не розмовляв, не розповідав, що має кота, собаку чи моторний човен дистанційного керування. Тож у Германа ще не було причини задаватися, казати, що він має вдома трьох котів, сімох собак і цілий флот дистанційного керування.
На великій перерві Анна подумала: "Аж ось коли я знатиму правду!" Вона взяла два кольорові олівці й так притиснула їх до парти осердям, що воно зламалося. А тоді нахилилася вперед, до Германа.
— Слухай, Германе,— сказала вона, показуючи йому зламані олівці.— Позич, будь ласка, підстругачки! Я свою забула взяти. Удома в мене десяток підстругачок, ще й підстругувальна машинка!
"Зараз! — подумала Анна.— Зараз він скаже, що в нього вдома сто підстругачок і десяток підстругувальних машинок!" Та нічого такого Герман не сказав. Він промовчав.
"Ну, нехай він... Нехай він навіть випадково не почав задаватися... Підстругачки він, однак, щось довгенько мені не простягає, скнара нещасний!"
Однак цього разу Анна не мала слушності. Герман дістав зі свого ранця під стругачку й простяг їй.
— Тільки не підстругуй без кінця,— сказав він.— Бо геть затупиться. Анна з двома кольоровими олівцями й підстругачкою в руках
підійшла до кошика на папери.
— Ось, будь ласка, сама бачиш,— озвався гном у неї в голові. Цього разу він прокинувся сам, без нічийого чхання. "Це, мабуть, у нашого зануди — як виняток",— подумала Анна.
Вона підстругала олівці, вернулася до Германа, поклала підстру-гачку перед ним на парту й сіла на вільне місце біля нього. Руки на парту вона поклала так, що лівий лікоть посунувся далеко на "Гер-манову половину".
Герман поглянув на Анну дещо невдоволено, але знову не сказав нічого. Зате озвався гном.
— Ось, будь ласка, сама бачиш! — знову сказав він.
Анна трохи підняла ліву ногу й штовхнула Германа носаком черевика в праву литку.
— Ну що, ти тепер цілком здоровий? — спитала вона. І знов штовхнула Германа носаком черевика.
Герман підхопився й закричав:
— Пані вчителько, прошу вас, пані вчителько!
Учителька саме сиділа за своїм столом і гортала якусь книжку. Вона підвела голову:
— Що сталося, Германе?
Герман стояв, роззявивши рота. Було цілком зрозуміло: він хотів наскаржитися на Анну. Але це в нього не вийшло!