Тоді директорка подзвонила до Анниного тата на роботу. Там їй відповіли, що Аннин тато саме від'їхав у справах і повернеться аж опівдні.
— Що ж нам з тобою робити, Анно? — спитала директорка. Анна сягнула за комір свого светра й витягла в'язку ключів.
Ключі від маминого помешкання й від татового вона, як завжди, мала при собі — на золотому ланцюжку на шиї.
— Таткове помешкання недалечко, ось тут за рогом,— прожебоніла Анна — А ноги ж у мене не болять, лише горло! Бігаю ж я не горлом!
Директорку це переконало. Вона провела Анну до роздягальні, тричі обмотала їй шарф круг шиї, наказала вдома негайно лягти в ліжко й провела аж до шкільних воріт.
Там Анна ще промимрила:
— Дякую, пані директорко!
І пішла від школи дрібненькими, трохи кволими крочками. Так, як, на її думку, має йти дитина, в якої болить горло.
ДО РОГУ ВУЛИЦІ...
До рогу вулиці Анна справно крокувала в напрямку татового помешкання. Тоді озирнулася на школу. Пані директорки біля шкільних воріт уже не було.
Анна полегшено зітхнула, рвучко повернулась і побігла в протилежний бік. Пробігла повз школу, звернула за ріг однієї вулиці, потім ще однієї й пішла до будинку з супермаркетом. У тому будинку мешкав Герман.
Анна зайшла до парадного входу й пройшла чотири рази по двадцять східців угору, аж поки опинилася перед дверима з табличкою: "Паннечеллвікк". Дівчинка натиснула на кнопку дзвоника.
Відчинила їй Германова мати. Вона здивовано поглянула згори донизу на Анну.
— Чи ти не та дівчинка, що була в директорки з нашим котиком? —запитала Германова мати. Анна кивнула головою.
— Так,— сказала вона.— Мене звати Анна. Я прийшла перевідати Германа.
— А чого це у вас сьогодні так рано вже немає уроків? — поцікавилася Германова мати.
— Прошу пані, я не знаю,— збрехала Анна і навіть сама собі здалася справжньою дурепою, бо якщо в школі о пів на десяту ранку закінчуються уроки, то вже ж причину такого рідкісного щастя учні неодмінно знають.
Та Германова мати далі не допитувалася, а повела Анну в дитячу кімнату до Германа.
Герман лежав на ліжку в небесно-блакитній постелі. Він гортав "Пригоди Мікі-Мауса".
— Нашому котикові вже значно краще,— сказала Германова мати— Голова зовсім не болить.
"Ой, Боже, Боже,— подумала Анна,— який жах! Невже це означає, що мого любого гнома вже немає в його черепі?!"
— Але в одному вусі ще лоскоче аж-аж-аж! — Герман ляснув себе "Мікі-Маусом" по правому вусі.
"Слава тобі, Господи! — подумала Анна — Тоді все чудовенько!" Хто ж як не гном міг лоскотати в Германовім вусі? Анна підійшла до Германа й сіла на край ліжка.
— Ось бачиш, котику,— мовила Германова мати.— Чого ж ти завжди кажеш, що тебе в школі жодна дитина не любить. А бач, Анна прийшла тебе перевідати. Вона ж би не прийшла до тебе, якби ти їй не подобався! — Германова мати просто сяяла від щастя.
— Авжеж, він мені подобається,— сказала Анна, відчуваючи, що дуже-дуже забрехалася.
Герман зачудовано витріщився на Анну. Він хотів був щось сказати, аж тут Германова мати вигукнула:
— Анно, ти в нас ще зовсім зголоднієш! Хочеш шматочок бісквіта або краще шматок горіхового торта?
— Бісквіта їй не давай,— скривився Герман — Хай буде мені!
— Але ж котику! Адже Анна — твоя гостя,— сказала Германова мати— А гості якраз годиться давати те, що дуже любиш сам.
— Я торт люблю дужче,— мовила Анна.
Германова мати пішла по торт. Коли вона вийшла, Анна нахилилася до Германового вуха.
— То де тебе у вусі лоскоче? — спитала вона і вп'ялася очима в його праве вухо.
— Спершу лоскотало глибоко всередині,— скаржився Герман,— а оце враз залоскотало геть скраєчку!
Анна затамувала подих. З правого вуха Германа виринула гномова голова.
— А тепер майже зовсім не лоскоче,— з полегкістю сказав Герман
— Та це ж чудово! — прошепотіла Анна.
Вона підставила долоню під праве Германове вухо. Гном виліз назовні, ковзнув донизу й скочив Анні в руку. Анна прийняла руку від вуха Германа.
— Я така рада,— сказала вона.
— А я ще радіший,— запевнив Герман.
Анна обережно підставила руку до свого вуха і нахилила голову, щоб гномові було зручніше влізти "додому". Ковпачка, якого він був загубив, залазячи у вухо до Германа, вона йому також подала.
"Зі щасливим поверненням додому, любенький! — подумала вона— Як тобі зараз? Я так страшенно боялася за тебе!"
Спочатку гном навіть не озвався. Він лише стогнав так, що серце краялося! Аж згодом промимрив:
— А що, не казав я тобі, що в цього типа в голові коїться щось непевне? Там ідеться до справжнього недоумства! Бррррр! Навіть в'язниця здасться раєм супроти такого черепа!
Тут гном позіхнув — один раз, бо вдруге вже не встиг — захропів.
Тепер Анна з найбільшою охотою підвелась би й пішла собі. Проте їй не хотілося бути нечемною. Отож вона героїчно наминала шматок страх солодкого і страх масного торта, що його принесла Германова мати. А потім, на прохання Германа, Анна ще зіграла з ним у "відьми". Та після третьої партії вона вже не витримувала. Герман знов поводився бридко, як і завжди. Він будь-що хотів кожного разу вигравати. І коли в третій партії Анна зібралася витягти з-поміж двох його останніх карт не "відьму", Герман щосили вп'явся в ту карту пальцями й заверещав:
— Ні-ні-ні-і-і! Цієї не віддам!
— Він-бо хворий,— сказала Германова мати — Коли нездужаєш, то часом поводишся трохи кумедно.
— Та він і здоровий так поводиться,— відрубала Анна й підвелася. Германова мати відверто стурбувалася.
— Розумієш, котик у нас єдина дитина...
— Я також у своїх мами й татка,— повідомила Анна.
— Але він у нас не ходив до дитячого садочка,— сказала Германова мати,— через те йому важкувато спілкуватися з іншими дітьми.
— Я також не ходила до дитячого садочка,— відповіла Анна, подала Германовій матері руку й побігла сходами наниз. Германова мати зітхнула й сумно подивилась їй услід.
Власне, Анна могла б тепер повернутися до школи. Але, мабуть, це виглядало б трохи дивно. Хворе горло не могло ж так раптово одужати!
Тому вона пішла додому — до тата. І непомалу здивувалась, побачивши там і тата й маму, та ще й дуже схвильованих.
— Я саме хотів подзвонити в поліцію,— сказав тато,— і повідомити про твоє зникнення.