— Князю… — підсовується боком до Мономаха Нерадець, блискаючи у вусі своєю, як і в князя, золотою сергою. — Віддай Ітларю дочку свою Васильківську, Рутку-співуху… Оту, що Слав'ята хоче собі взяти.
Володимир стрепенувся. Таки ж є в нього дочка! Ну й Нерадець!.. Ну й посадник!.. А думав, що в його мізках давно вже всі мислі висохли…
— Діло радиш, посаднику! — весело ляснув по плечу Нерадця князь. Оглянув усіх, хто стояв поруч. — Де Слав'ята? Кличте його. Він ще не взяв шлюбу з Руткою? Не встиг?
— Де вже було встигнути! — заворушились дружинники. А до того стояли мовчки, наче в стіни повлипали. Та Слав'яти серед них не було. Мабуть, застряв десь у дворі… І як же він забув за Руту? Дарма, Слав'ята трохи посердиться, та й новою дівчиною утішиться. А хану Ітларю честь буде: князеву дочку триматиме в своїх вежах… Не гірше самого Тугоркана!..
— Скажи своєму хану, мудрий половчине: даю Ітларю дочку свою у жони. Наймолодшу, найкрасивішу! Княжу-Руту. І співає вона — як соловейко. Нехай твій хан вибрикує біля молодої жони, яко жеребець, та пісні її слухає. Тільки нехай не чіпає землі моєї. Тьфу, сатана козливий, чи Козл Сотанович, як тебе там, хай над вами небо провалиться…
Козл Сотанович скрушно похитав головою.
— Добрі слова мовив, князю, а навіщо клянеш нас?.. Негоже князеві лихословити… Тцьо-тцьо… За жону молоду вельми дякуємо. Буде мир між нами. І лад… Як говорять руські…
— Бач, як навчився по-нашому язиком лопотіти! Вочевидь, від бранців наших навчився…
Козл Сотанович відступав до порога. Радо блискав очицями. Матиме він добрий хосен[83] від свого хана за таку умову! Матиме добру отару овець і череду корів. І бранців руських дасть йому хан Ітларь… Правду мовили його отці: мудрі слова руйнують усі мури! Чого не здолає шабля, те здолає слово…
Треба швидше бігти звідсіля назад… Треба зуміти тепер усе обіцяне забрати із чіпких рук своїх ханів. Та швидше загнати свою худобу на далекі пасовища, аби ніхто не побачив і не почув, що в тебе є таке багатство. Тцьо-тцьо, Козле Сотановичу, біжи!..
Половчин розтанув у темені. В повітрі тільки й лишилося його вдоволене: тцьо!
— Нерадцю, скажи Слав'яті, нехай вранці скаче у Васильків і привезе Руту сюди.
— Нерозумно розсудив, князю, — засопів Нерадець. — Слав'яту не можна слати. Уподобив дівчину — втече з нею. І до Ітларя не доводиться його посилати — хан забере його до себе яко збіглого бранця. Я сам поїду до Василькова. Одвезу ханові дівку — і назад.
— Згода! — полегшено зітхнув князь. І вже вдруге за сьогодні подумав, що доля недаремно підсунула йому колись сього Нерадця-Тура. Правду мовить посадник. Все правда…
Мономаху, проте, було гірко на душі. Гризота виповнила серце. В очах стояла сльозлива пекуч. Чернігів красний мав віддавати… Придесення… Городи багаті… села… слободи… Отсі ліси дрімучі, єленеві пущі, дятлові бори… Об'їздив їх усі на ловах. У кожному лісі — полишила йому пам'ять пригоду… Там своїми руками диких тарпанів в'язав по десять і по двадцять за одне полювання… Там два тури метали в нього рогами й валили разом із конем… Там молодий елень єдиножди на роги взяв… Тут лось топтав ногами, а другий — піддавав рогами… Вепр від його бедра було меч зірвав… Ведмідь на коліні підклад порвав… Люта рись кидалась на нього з дерева і перекинула з сідлом. А скільки ще інших пригод було в хмільному мисливському запалі… в оп'янінні лісів цих зеленої Чернігівщини…
Минулося…
Переяславські степи готували йому нові лови — на орди половецькі… Та на ханів.
Слав'ята не чекав ранку. Дізнався від Бориса за Руту — про нову волю свого князя — і тут же кинувся в ніч. Стискував острогами знесиленого коня, тихо об'їздив стан половецький, що дрімав коло вогнищ.
Козл Сотанович приніс для всіх радісну звістку: хани половецькі добули для свого друга коназа Олега чернігівську землю. За це вони дістали від нього дозвіл узяти з цієї землі все, що їм захочеться… Це була найбільша плата за поміч — грабіж. Завтра вранці почнеться нове рушення орди — на села й міста чернігівської землі. А нині їм усім потрібно набиратися сили, Відсипатися!..
Дрімає половецька варта під валами града. Дрімають ординці і в снах бачать нові багатства, які вони повезуть у свої вежі… Раптом біля крайнього вогнища сторожко заіржав кінь. Дикими барсами метнулися вбік вартові. Припали до землі. Звідки небезпека? Хто крадеться?
На тлі зоряного неба нечутно пливе верхівець. Кінь його мчить наметом, але тупоту його ніг не чути. Здається, кінь летить, як велетенський нічний птах. Летить над землею, розпустивши віялом хвіст і метеляючи гривою…
Але ж… чи не сон це? Немає цокання копит… Тиша… Кінь летить над землею у чорній зоряній тиші… Половці прикладають до пліч луки. Нічну тишу розтинає мелодійне тенькання тятив і шум стріл. Але стріли не сягають летючого верхівця. Ось-ось біла цятка його сорочки щезне в темені… Розтане… Осторожники здіймають тривогу. Вмить сон злітає з притомленого табору. Він увесь здиблюється комонниками. Могутній кінський тупіт покотився у темінь ночі. А попереду — шугнув вітер од випущених стріл…
На крутому березі Десни таємничий верхівець щезає з очей. Половчини мовчки спішуються, запалюють смолоскипи. На мокрому піску знайшли дивні сліди коня. Біля самої води — чотири невеликих шкіряних мішечки. Верхівець їх зняв із кінських копит. Звідки ж сей дивний комонник знав таємницю половецьких батирів? Коли вони хочуть нечутно підкрастися до ворожого стану, на ноги своїм коням одягають отакі шкіряні взувачки…
Половчини розділились на два загони і на невеликій відстані один від одного тихо увійшли в ріку.
Уже на київському шляху, коли верхівець дав спочинок своєму коневі, на нього налетіло дві зграї половців…
А в Чернігові труби трубили тривогу. Дружина Мономаха шикувалася до відходу. На подвір'ї княжого острога вже вранці стояли повози, запряжені волами. Метушилася челядь. Із хоромин, із онбарів, із комор виносили в'язанки хутра, килимів, сувої шовків, котили бочки з медом, тягли берковці із зерном… На інші вози вантажили в'ялену рибу, копчені окісти диких вепрів, ведмежатину, пташатину… Із стаєнь, обор, загонів виганяли коней, корів, овець…