Рута відступила назад. Наткнулась босими ногами на ще не згасле кострище з посивілим жаром. Відчайдушно зойкнула, упала на землю, обхопила ногу руками й болісно заскімлила, як побите цуценя.
Дружинники весело реготали. А з Рутиних очей скрапували сльози. Хтось легко торкнувся її плеча. Співчутливо мовив:
— Не треба, Руто… По плач, голубице. Візьми мене до себе в мужі. Ти мені будеш до серця.
Рута звела злякані очі. Хто цей дружинник? Голос його так ласкавить душу… Ніхто із чоловіків до неї так лагідно не звертався.
Кучмаста чорна голова, блискучі продовгуваті очі, як сливи, смагляві вилиці. В тих очах зачаєне чекання і страх… Але вуса… Вуса того дружинника — як чорні клешні рака.
Вона вмить затулила обличчя долонями.
— Слав'ято, не чіпай дівчини. Бачиш, — вусів твоїх злякалась. Тьху! Отакі вусища викохав… На сміх людям…
— Та що ти її тут питаєш? Візьми за рученьку, одведи додому та й поговори дорогою…
— А наш Слав'ята добру пташку вцілив. Князівну! Який же посаг за неї дасть Мономах?
— Яка вона князівна? Княжа-Рута — та й годі… Дика травиця. Хто схоче — стопче, хто схоче — зірве, у віночок зв'яже чи й так викине…
— Тепер наш Слав'ята доскочить і чину, й земельки.
— Розпустили свої жала!.. — Слав'ята люто блиснув чорним оком на заздрісників: — Ходімо… — смикнув дівчину за руку. — Не слухай дурних теревенів…
Її гаряча тонка рука дрібно тремтіла в широкій, мозолястій долоні Слав'яти. Справді-бо, налякали дівчину. Таку тоненьку, окасту, як отроковицю… Щось ніжне тенькнуло в душі бувалого воїна. Треба-таки погомоніти з нею — ладком щоб усе було. За її згодою. Як-не-як за її спиною князь Мономах.
Світило сонце в очі. Світило в душу. Увесь світ радів і грів її. Гріли серце добрі, лагідні чоловічі очі.
Сиділи вони на великому сірому валуні, на березі озера. Дивилися, як червоно купалося сонце в його хвилях. Як скидалася риба у заводях. Як прозора дзвінка сутінь сіялася над землею. Рута нарешті заспокоїлась.
— Не бійся мене, Руто. Я тебе в обиду не дам, — тихо промовляв хлопець. — Не хочеш, то не бери мене до себе мужем. Це я так сказав… Аби ніхто тобі поганого нічого по вдіяв. Знаю наших…
Рута повернула до нього голову. Пильно вдивлялась в очі. Як зоряна ніч. Нічого не може розібрати в них. Вабливі якісь і таємничі.
— А ти хто? Дружинник?
— Я — Слав'ята. Лиш отрок князів. До дружинника іще не діставсь.
— А мене… справді узяв би в жони?
— Аби схотіла…
— Ми з мамою — найостанніші бідаки. Живемо у ярку. У нас є лиш дві курки.
— Поставили б нову хату. Я вмію ставити хати із саману. Це треба глину перемішати з соломою й кізяком.
— Мама давно зятя чекає.
— А ти? Хочеш мати мужа собі? Отакого, як я. Буду тебе жалувати.
— Не знаю… — відвернула обличчя.
— Тоді, — Слав'ята зітхнув, — я почекаю. А ти подумай. — Хотів погладити дівчину по темній косі. Але одсмикнув руку назад. Ще злякає її… Помовчав, а тоді знову'заговорив: — Є у мене братець менший — Борис. А мати наша в половецьких вежах. Відрада-Ула. Хан Ітларь колись узяв її собі в жони і назвав Улою. А батька свого не знаю.
— А я… тільки сьогодні… дізналася… за князя… Ми нібито всі княжі люди. А воно, бач… Добре. Піду додому. Мама чекає… Добрий ти… Тільки… старий.
— Старий? Ще тридцяти літ не минуло! Саме враз…
— Не знаю! — засміялася заливчасто Рута. І побігла стежиною до яру.
Біжить, серцем осміхається. Отця свого знайшла. Князя!.. Леле… Аж страшно… Певно, і мамі страшно було, коли вона їй не призналась у цьому. І ще нареченого має… Слав'ята! Смішно…
Муркоче щось під ніс. Якась пісня вже сама на волю проситься…
Ой у полі вітер віє,
моя доля в гості їде.
Де ж ти, доле моя,
де ж ти забарилась?
Чи ти в полі жито жала,
чи то в лісі гриби брала…
— А ти все виспівуєш, донечко! — зустрічає її біля хвіртки мати. — Це вже про що?
— Про долю, мамо, що послала мені нареченого. Га-а-рного, з отакенними вусищами.
— Ой лишенько ж… біда якась… — сполошилась Любина. Аж обличчя її збіліло.
— Чому біда, мамо? Отрок Слав'ята, у князя нашого в дружині. Скоро і дружинником буде.
— Де ж це він узявся?
— Вітець… князь дарував…
— Ой! — схопилась за серце Любина. — Який князь?..
— Володимир Мономах. Бач, а ти мені не сказала… Я таки княжа! — весело сміялася Рута.
— То чому веселишся? Що доброго в тім? Он в якому смітнику живемо… І тому раді… Подалі від можців, доню, від усіх князів і їхніх лакуз. Вони тільки знедолюють людей… Ми — чорної кістки, смерди… Ото наш рід. Єдиний рід!
— Усе-таки, мамо, я княжа. Але ти не думай, я не буду пнутися до тих бояр і князів. Я не проситиму їхньої ласки, мамо. Слав'ята мій добрий. От тільки старий, — зажурилась раптом Рута. — Але господар буде нам у хаті.
— Та скільки ж йому? — сполохано заглянула в очі дочці Любина.
— Каже, скоро буде тридцять літ.
— Не біда. Аби тебе любив і шанував.
— Казав, що буде шанувати…
— Хай боги поможуть тобі, Руто…
Як ішла я вуличками, живуть люди парочками, а я, молода, живу одна, не бачила собі добра… — уже виспівувала дівчина.
— Що не бачила, — зітхнула Любина, — то не бачила… Чи й побачиш… Бо старий-таки той Слав'ята…
Сиділа Любина на лавиці, проти печі. Підперла кулаком щоку, зажурено хитала головою. Жіноча доля, не ласкава єси до них… А за що гризьба, і ганьба, і муки оті терпіти? За які великі гріхи? Та й малих не назбираєш, аби все життя отак каратись. Все більше за доброту і за довір'я серця муки ті приймає жінка… Он хоча б Гайка Претичева… Уже й забули її у Василькові. Або Ніга Коротка…
Нерадцева мати. Зійшла зі світу стара, ніхто й могили не знає. А кому зло яке вчинила? Усе життя працювала чорно. Але до людей завжди добрим серцем оберталась. Так само не знайшла щастя і в Претичевій хаті. Тільки й того, що примовка збереглася про неї: живуть бідаки, як у Претичевій хаті. Або: повно біди мають, як у Претичевій хаті. А хати вже давно і нема. Розвалилась. Глинище розкисло, розповзлось, бур'янами поросло — лопухами та лободою. Пустка… Лиш сови ночами там сідають на здичавілі яблуні та груші. Світять очиськами і мовчать. Може, то в них переселились душі тих, хто жив на тому місці? Сумують вони за недожитими своїми літами. То й прилітають.