У цю хвилю Мономах відбивав свого брата Ростислава від незчисленної орди. Повз них мчала під захист градських валів дружина Святополка. І не спинилась. Зім'яла ряди Мономахових полків.
Мономах вихопився на вал, огледів усе баралище. Воно кипіло, як у казані. Скільки око сягає, бурунилось сірими шкіряними чечаками[80], списами, блищало мечами — велике мовчазне половецьке море… І не видати йому краю… І серед них маленькими острівцями б'ються вої руські, зім'яті дружиною Святополка. Ось-ось поглине їх сіра хвиля… упадуть буйні голови під копита степових огирів… Підняв бунчук, нахилив у бік Стугни.
— За Стугну! За Стугну!
Князя не чули. Але всі бачили, куди нахилився його бунчук. Завертали коней туди.
Гей, князю Святополче, пощо, нерозумний, привів на погибель синів руських? Пощо утік за вали Триполя-града, покинувши братів своїх?
За Мономахом продирався з своєю дружиною Ростислав. Уже біля ріки його наздогнала половецька стріла — впилася в руку… Він бачив спасенний протилежний берег, на який уже вибиралися русичі… Прожогом кинувся у хвилю… З голови злетів шолом… рука… рука… не піднімалась…
— Князь тоне!..
— Де він? — Мономах, що був уже попереду, завертав назад. Як і не було Ростислава. Десь у глибинах чорторию зачепився, певно, за коріння…
— Іди, князю, на берег. Пошукаємо самі брата твого, — відпльовувався водою Нерадець. — Гей, Слав'ято, Борисе!.. Ану біжіть берегом до тих верб! Може, там випливе!
Сонце червоно сідало за довгі синюваті смуги хмар. Ніби обпилося крові на лютій січі й обважніло. Сідало швидко. Над зсивілим степом розливалися рожеві сутіні.
Мономах водив берегом Ростиславового коня, вдивлявся, чи не випірне з води братова голова, рука, тіло… Не ховав сліз, що текли по шоках і по бороді… Кляв Святополка. Збирав своїх вцілілих людей. Тікати додому! У свій град Чернігів.
Святополк же замкнувся у Триполі. Але вночі, коли згасли навколо града половецькі кострища, зі своєю дружиною вискочив через ворота і помчав до Києва. Щоб перегнати Мономаха…
Ганьба ж бігла поперед нього…
Не встиг Святополк віддихатись, як хан Тугоркан зі своєю ордою примчав до Києва, увірвався за річку Желань і погромив княжу дружину. "І побігли наші від іноплемінців, і падали, поранені, перед ворогами нашими, і багато погинули, і було мертвих більше, ніж біля Триполя…" — скорботно водив писалом печерський ігумен Іван.
Де ж ви, державці землі нашої? Де ж ваші високі слова і старожитні заповіді, які ви присягались леліяти, не жаліючи живота свого?..
Могутній володар половецьких орд хан Тугоркан все ще стояв за Желанню. Не жадав іти в степи. Хижим оком, яко шуліка, виміряв звідси відстань до Ярославових валів і Золотих воріт Києва. Знав уже добре: не більше десяти
поприщ, чверть дня тихої ходи. Тепер він змусить златоглаву столицю русичів схилити перед ним свою звитяжну горду голову. І нарешті він забере у лукавих ромеїв йому обіцяне золото: за розор Русі. Давно муляє її могуть візантійським царям. Доки стоятиме Русь, доти не спатиметься їм спокійно. Тому й мусять запобігати перед усіма кочовими ордами — платити їм багато золота, щоб шарпали постійно її землі… І Тугоркану обіцяно чимало… Але тільки обіцяно… Тепер же він спинився біля валів Києва. Один стрибок — і давній небезпечний сусід Візантії буде повержений. І забряжчить важке ромейське золото в шкіряних мішках Тугоркана! Але нині київські можці запропонували йому відкуп. Не тільки сріблом-золотом і табунами. Сказали йому: київський князь Святополк давно удівець, дай йому в жони свою дочку Тотуру. І твої онуки тоді дістануть руську землю у спадок. По "Руській правді". І будемо жити в мирі й злагоді. Тугоркан довго розмислював. Яка користь від того буде їм, половцям? Тотура покладе початок нового роду руських князів — з половецькою кров'ю. Вони стануть великими князями на Русі, і орди степовиків стануть їм могутньою підмогою. Тоді це буде єдине — Русь і Степ. Тоді вони разом зможуть зламати шию ромейській Візантії, що постійно і на половців нацьковує то печенігів, то булгар та іншиї племена. Візантія часто руками ж половців побиває — печенігів та булгар. Цар Олексій Комнін недавно запросив Тугоркана і хана Боняка іти проти печенігів. І половці жорстоко їх побили. Але ж чи вистачить золота у ромейських царів, щоб одкупитись від з'єднаних ратей половців і русичів? Чи не дешевше буде возносливим ромеям схилитись перед силою Степу і посадити на трон царський половецьких князів? Адже ромейці хибили голови перед завойовниками норманнами, готами, булгарами, хозарами… їхні вожді не раз сиділи на цареградському троні…
Хіба не Візантія одвічний ворог їхній? Олексій Комнін оточив себе людьми низькорідними і вождями кочових племен. Імперію шарпають постійно норманни, печеніги, турки, а всередині її роз'їдає ворохба церковна — спалахують бунти богомилів, павликіан, виступають м'ятежні супротивники Комніна — Девгеневич, псевдо-Лев…
Як ніколи, зручний час для половецького набігу!
Але самі половці Візантії не зрушать. Їм би у пригоді стала Русь. Тож нині він і замислився. Добрі слова мовлять київські бояри! Тепер він перехитрить лукавих ромейців. Раніше вони штовхали його на Русь, віднині — він, Тугоркан, поведе великі раті на Візантію. І не знайти ромеям стільки золота, щоб відкупитись від них!.. Змусять будуть поступитись короною… Добре діло намислили київські бояри!..
Тугоркан послав гінців за Тотурою. Хай-но сюди поспішає! Старий вдовець Святополк стане здобиччю в її ніжних обіймах. Християнський бог-повелитель не дозволяє князеві мати багатьох жон. Тотура буде його єдиною великою ханум! Вона зуміє тримати князя в своїх теплих тугих долоньках — адже в її тілі тече гаряча кров полинових степів, напоєних сонцем… О Тотуро! Ти не відаєш іще, яка доля судилася тобі й твоєму народові!..
Тугоркан щасливо потирав долоні й вичікував послів зі Степу. Вертати назад — боявся. Хто знає цих русичів — пообіцяли одне, а потім передумають. Ні, він тоді посуне свою орду знову на Київ!
Нарешті Тотура прибула зі своїми вежами. Почалися довгі й нудні пересилання послів. Швендяли туди-сюди то бояри, то менші половецькі хани, то ратники…