Сухорлявий верткий поромник, у забрьоханих ногавках, у сірій від бруду полотняній сорочці, з розхристаною кучмою сивого волосся на голові й короткою цапиною борідкою, прив'язав пором до високих стовпців, що тримали собою поміст причалу. Раптом комусь пронизливо гукнув:
— А відійди-но, стара, з дороги! Бачиш — княжич їде!
Гордята обережно зводив коня на берег, не угледів, хто се шурхнув біля поромника й зашелестів у верболозі.
— Гі-гі-гі! — долинув звідтіля пронизливо-високий, нелюдський гегіт.
Кінь і Гордята здригнулись.
— А чорти бабою колотять! — лайнувся поромник, а потім уже спокійно сказав: — Ти, княжичу, не бійся, не бійся. Вона тебе не зачепить. А ти, відьмо, не чіпляйся до нього. Бачиш? Се добрий княжич їде. Він щедро заплатить… Не лякай його… Поромник винувато кліпав повіками. — Стара баба… З розуму вижила. Боїться чужих, тому й тікає. Та вона не зачепить. Вона нікого не чіпає.
Гордята притиснувся до Воронця і все ще не наважувався рушати. Вглядався у верболіз, чи не з'явиться там отся відьма… І побачив.
Зовсім з іншого боку, звідки він не чекав її побачити, стояла якась мара. Дрантя ледве прикривало її старечі, зігнуті плечі. Чорне землисте обличчя ховалося під патлами сивого волосся, у яке вчепилися реп'яхи, сухе листя, стеблини трави. Крізь розпатлане волосся впиналися у нього вибалушені великі голубі очі.
Поромник підійшов до Гордяти.
— Не бійся, княжичу. Вона причинна. Сама людей боїться. Тільки здаля на них гігікає. Все шукає у воді якусь Гайку. Бальбається тут усе літо. Мабуть, дочка її втонула тут. Не розбереш, що лепече. А буває, що кудись зникає. Ну, гадаю собі, утонула баба. Та через кілька днів знову повертає сюди. Біда якась тримає її тутка.
— А як зовуть її? — стривожено запитав Гордята. Щось далеке, смутне ворухнулось у його серці.
— Хто її зна. Гей, стара, як тебе зовуть?
— Гі-гі-гі!.. — розкрила вона відчайдушно свій чорний беззубий рот, замахала руками, яко пташина, що не може злетіти.
— Ото і вся її мова.
— А про яку Гайку вона говорила? — здригнувся Гордятин голос.
— Не розберу, голубе. Сам я не тутешній. З Новгородка-Сіверського добувся сюди повесні. Та став при поромі.
Гордята підвів Воронця до води. Слухав скупу оповідь сіверця. Але більше нічого не міг дізнатися. Скочив у сідло, торкнув острогами боки коня. Воронець тільки того й чекав. Дрібною риссю бив копитами затужавілу піщану дорогу, що звивалася поміж круч і косогорів і вела до заборол града Чернігова.
З-за якогось повороту навстріч йому метнулася зграя гончих псів. Гордята збочив з дороги, стишив Воронця. Слідом за гончаками шпарко вилетіли вершники з луками за плечима й ощетиненими колчанами при сідлах. На їхніх плечах сиділи соколи. "Княжі сокольничі, певно, — здогадався Гордята. — Князь Володимир на полювання зібрався". З-за чагарів вигулькнула ватага комонників у високих шапках з куниць і соболів. Один з них мчав прямо на Гордяту.
— Гей! — крикнув ще здаля. — Куди і пощо?
— До князя Володимира я. Верхівець той був бородатий, кремезний, сидів у сідлі важко. Упритул під'їхав до Гордяти. З подивом оглянув його одіж, прицмокнув язиком від захоплення.
— Хто будеш?
— Гонець від Святополка, кажу ж, — визивно зиркнув на нього отрок. — Маю йому слово сказати.
— То кажи.
— Тобі не скажу. Скажу князеві.
— Я і є князь.
— Хе! Який ти князь? Князь не одягає полотняної вбері. Ану зійди з дороги, бо вперіщу пугою! — Гордята підняв над головою свій канчук і щосили стиснув коліньми боки Воронцю. Кінь свічкою здибився, захропів, одним стрибом обігнув упертого вершника, що не сходив з дороги.
— Гей, Слав'ято, Борисе, ловіть отого зухвальця! Переймайте, бо втече до лісу!.. — гукав услід бородань.
Напереріз Гордяті помчало кілька комонників. Гордята торкнув острогами коня. Алє йому назустріч звідкись виринув рудобородий дужак і ще здаля метнув у його бік петлю. Гордята миттю шугнув під черево Воронця, петля лише свиснула над сідлом.
Коли Воронець вимчав до Десни, Гордята вилетів у сідло. Спинив коня, поправив підпругу. І в цю мить почув над головою знайомий посвист. Звідки він? Мигцем озирнувся, але в цю хвилю зашморг перехопив йому груди і звалив на землю. Хлопця волочили по траві, а слідом за ним, похнюпивши голову, тихо ступав Воронець.
— Що ж це ти, ослушнику мій, не бережеш дорогої сорочки? Та й шапку он яку загубив! — мружив до нього медвяно-карі очі уже знайомий бородань. — Нерадцю, де шапка мого гостя, знайди. Негоже послу великого князя бути без шапки.
Рудобородий верхівець нахилився із сідла й списом підняв Гордятину шапку.
— Аби голова була, шапка знайдеться, князю, — могутньо прогучав із широких грудей густий голос Нерадця. — Осьдечки вона, шапка сія.
Хлопець кусав губи. Глушив у собі образу. Так оце той Нерадець, про якого мовила Килька? Там, на березі Десни, витає ім'я його матері — Гайки… Але не спитаєш ні в кого, чи ж то вона… Тут він бачить живого Нерадця… Він це чи ні?.. І також не спитати…
— Чий же такий ловкий? — білозубо усміхався до нього чернігівський князь. Гордята рвучко зірвав свою шапку зі списа Нерадця й насунув її на голову по самі брови.
— Боярина Вишатича!
— Ого! Схоже, схоже. Його пиха, бачу, — примирливо пробурмотів князь. — Ну, тепер кажи, із чим послали.
— Зі словом Святополка, великого київського князя! — шмигав носом Гордята. — Іди, каже, боржій у поміч брату своєму супроти половецьких веж. Іди на Стугну… З ратями! — уже від себе додав гонець.
— Угу… — опустив додолу очі Володимир Мономах і загасив свою усмішку. — На Стугну, значить. Подумати треба. А тепер — зі мною поїдеш. На полювання. З соколами. Їздив, либонь, з князем своїм?
— Ні… — щиро зізнався Гордята. — Не доводилося.
— Ать! Ать! — Мономах різко смикнув за оброть свого коня й пустив його чвалом, доганяючи псарів і сокольничих. Гордята приосторожив і свого Воронця.
Село Білозірне знаходилось у семи поприщах од Вишгорода. Його білі хатки були розкидані в широкій положистій улоговині, яку здавна смерди розорали плугами й засівали пшеницею та житами. По тих рівненьких, немовби причесаних боронами нивах розгойдувались оксамитові хвилі вітрів. Від них далеко вже відступили ліси й діброви, наче заманювали смердів-орачів подалі, плужити нові площини, випалювати нові роздерті.