Володимир важко звівся на ноги. Ігумену було шкода дивитись на нього. Але він сказав йому правду, якої жадав князь. Гірка вона була і тяжка.
— Пролий сльози, сину, о гріхах своїх. Твоє серце зм'якшиться. Знай: сядеш живосилом на київському столі — візьмеш распрю із братом своїм Святополком, А там встануть і Святославичі — Олег і Давид. У них таке ж право, як і в тебе. Олег Гориславич увесь половецький степ покличе на Русь. Київське ж боярство тебе не жадає, міцної руки твоєї боїться. Звикло при твоєму вітцеві слабомоцному владарювати. Іди в Чернігів альбо у Переяслав.
— У Переяславі братець менший — Ростислав… Піду у Чернігів… А серця свого не буду сльозами розм'якшувати, владико. Серце Володимира Мономаха має бути твердим. Яко і руки.
— Достойно мислиш.
Князь Володимир уже спокійно вийшов із келії. Ігумен довго дивився з порога йому вслід. Таки ж… достойний онук великого Ярослава…
Але на душі від того стало ще тривожніше. Що ж, він зробив зараз усе, аби виправдатись перед новим князем за Всеволода. Він вчинив розумно і по закону. Хоч серце його скімлило від того… Не відомо, чи законний князь оцінить його подвиг.
Замислено брів монастирським двором. Тепер це була велика площа, забудована мурованими церквами, трапезною палатою на високих підклітях, довгими келійними будовами. Новим був і мурований дім ігумена. Проте владика Іван не наважувався туди переходити, аби не втратити того світла слави, якою сяяли нині імена перших отців обителі — Антонія і Феодосія. Новими постали онбари, медуші, клуні, де зберігалось зерно, борошно, меди, віск, суха риба, в'ялене м'ясо, деревна олія, сир… І весь цей величезний двір був огороджений воринням з високими дубовими воротами і церквицею над ними. З чотирьох боків її поставлені дерев'яні вежі з вікнами-бійницями. Під їхніми дахами — підвішені мідяні била. Вночі коло них чатувала сторожа. Не стільки боялись далеких половців, як татей, що бродили ватагами у довколишніх пущах і вже не раз грабували монастирське добро. Востаннє якийсь привідця татей, чернігівський збіглий смерд Пломен, привів до обителі всю свою ватагу з каятьбою і просив прийняти їх до монастирської братії. Як-не-як тут дають їсти й пити, є дах над головою. А працювати всі вони звичні з дитинства — всі ці смерди-втікачі, що похолопились, стали рядовичами і закладниками. Ігумену Івану це принесло славу — свята обитель Печерська молитвами своїми просвітила душі заблуклих. Тепер сії таті є найстаранніші послушники монастирської братії. Рубають дрова, тягають до келарні цебра з водою, чистять казани й опани, лагодять сторожові вежі, огорожу… Скільки тої роботи чорної у великому господарстві Печерської обителі!
Багатіє вона, можніє з року в рік. Це почалося з того часу, як київські князі — найперше Ярослав — стали шукати собі підпори на Русі й пішли супроти влади митрополитів-греків, що тягли Руську державу під руку Візантії, і з тих пір Печерська обитель стала опорою великих київських володарів.
Назустріч ігумену поспішав чорноризець. Високу худу поставу його облягала вицвіла на сонці ряса, потерта на ліктях і на грудях. Босі ноги з довгими кістлявими пальцями твердо ступали по мостині. Отець Нестор. Звідки ж це він прошкує?
— Біда котиться до нас, владико! — ще здаля гукав він до ігумена Івана. — Половці! Рушили вежі половецькі на нас. Хан Ітларь з ордою, Тугоркан з ордою…
— Звідки знаєш? — пришвидшив кроки Іван назустріч Нестору.
— Звідомив воєвода Вишатич. Щойно від нього іду. Прискакали вірні люди. Нібито уже під Торчеськом стали. Кажуть, мали ряд із Всеволодом, а тепер немає Всеволода — немає і миру нам з русичами.
Ігумен звів докупи чорні крила брів.
— Брате Несторе, маю до тебе довіру. Візьми коней, візьми їздило, яке хощеш. Поспіши до Турова. Клич хутчіше Святополка Ізяславича. А ми киян будемо молити дружину зібрати. Ох, лихо чорне сунеться на нашу землю…
— А Володимир, владико, Мономах?
— Умовив його. Поступиться столом брату своєму старшому. Нестор зітхнув.
— На тому стоїмо, Несторе…
Двокінний повоз мчав до града Турова, в землю дреговичів, вдень і вночі. Спинявся на короткий перепочинок у монастирях, міняв коней і знову мчав. Дорога йшла через Вручій-Волинський, через болотисті пущі землі деревлянської. Далеко заховався князь Святополк від непевного ока київського князя. Зненацька не дістати ні мечем, ні списом.
Через кілька днів Нестор опинився поблизу Прип'яті-ріки. Широко, повноводо розлила вона свої весняні води. Затопила луги, озерця, драговини з низькорослими, покаряченими соснами. На десятки поприщ тяглися несходимі прип'ятські пущі.
Град Туров — найбільший у землі дреговичській, яка розкинулась уподовж повноводої Прип'яті. Але не знав Нестор, з якого боку треба під'їжджати до Турова. Куди не ткнеться — скрізь вода. Вирішив шукати тутешніх осельців.
Цілий день кружляв вузькими лісовими дорогами й протоптами, доки не добувся до якоїсь весі. Забрьоханий болотом, вимучений об'їздами, обходами, перебродами ковбань і єдм, з'явився на вулиці невеликого оседлища, що розкинуло свої хатки на лісовій галявині
Дерев'яні рублені хати під високими ґонтовими дахами тулились одна до одної, стіна в стіну, до господарських будов — обор, онбарів, повіток, сажів, які сходились півколом і замикали своїми стінами двір із трьох сторін. Для загорож і воріт лишалась одна четверта сторона. Уподовж вулички попід стінами і огорожею ковбанились плямисті свині з рогачками на товстих в'язах, аби не могли рити глибокі ями в землі і лиш визбирували торішні жолуді та щипали листя; ґелґотіли табунці гусей, качок. Забрьохані багном, перемішаним із свинячим та коров'ячим кізяком, вони всюди розбризкували й розносили смердючу рідину, у якій порпалися. Від того здавалося, що все оселище смерділо нечистотами. І дивно було Нестору, що білошкірі, світлоокі осельці спокійно господарювали по своїх дворах, не відчуваючи ніякої незручності од зловоння.
— Що за оседлище сіє? — Нестор спинив своїх коней коло невисокого кряжистого мужа, що сокирою обтесував колоди під своїми воротами.
— Ась? — розігнувся тесля і світло-голубими очима подивився на ченця.