Чернь погладив свою сиву бороду. Він надто старий, щоб поступатись честю молодшому.
Будимир розправив свої широкі, плечі. Він заступає ними шляхи від Степу! Хто хоче помірятися силою із ним?
І обоє стояли нєзрушно.
Славута підняв руку.
— Жоден із вас, сини мої, не годен для кермування іншими. Бо не вміє тамувати у собі власних жадань, власної гордині.
Мужі незлобливо осміхалися. Потягли обох князів назад, до гурту.
— Не вмієте свою гординю зігнути, то й не лізьте в керманичі.
— Ще не народився той, хто стане наді мною! — зиркнув у бік Будимира князь Чернь.
Славута похитав головою.
— Біда, коли серце мужа трухлявіє разом, із його тілом. Думайте, браття і вся чесна родино…
— Не знаємо, волхве. Віруємо твоєму слову.
— Не буду казати. Шукайте того мужа самі поміж себе. Міряйте одною мірою душу його — чесністю і сумлінням. А мені вже час… Іду в Небо… Перун кличе. мене…
Славута ступив босими ногами на требище. Вогонь ураз спалахнув великим білим полум'ям, ніби вітаючи його.
Ніхто не помітив, хто розстелив під ноги волхву сувій полотна. Він ішов по ньому, як по білій стежці, не лишаючи слідів від своїх сухих старечих підошов. Ось уже нога його ступила у купу жару, спалахнуло біле полум'я, охопило всю постать, затріщало в бороді, сивих пасмах…
Далі могли дивитися лише мужні душею.
— У Дніпер киньте мій прах… У Дніпер! — почорнілим, обвугленим ротом видихнув Славута слова разом із полум'ям. — Хай пливе мій прах рікою слов'янською… через усі землі слов'янські… У Дніпро-о…
Очі ідола світилися гарячою червінню, ніби наливалися Славутиною кров'ю.
— Пощо стоїте, мужі ґречні? Біда прийшла до нас. Хозари!.. Хан Трухан з ордою котить!..
Звідкись з-за спин чувся розпачливий голос. Вічовики огледілись. Хозари? Оті, що кочують у Прикаспійських степах?
— Звідки знаєш, Кию?
Перед ними стояв високий, крутоплечий муж з великими червонястими руками. Волосся його підв'язане на чолі вузеньким шкіряним пасочком — як робили се кожум'яки… І сам він прибіг з кожум'яцького оселища, що притулилось на березі річки Глибочиці, коло капища Волоса.
— Ведіть нас, князі, —заговорили поляни до Будимира і Черня. — Хозари в землю нашу прийшли. Мусимо боронитись.
Чернь відступив від Будимира.
— Хай він і веде. Я вже старий для січі.
Погляди вічових мужів спинилися на Будимирі.
— Маю бігти до Роденя. Застави у степ послати. Роські ниви берегти.
— Ні, князі любенькі! Не підете самі звідси. Будете з нашим родом свої дружини єднати, поодинці усі погинемо!
— Так і Славута заповідав нам… — загомоніли вічеві мужі. — Єднаймося родами…
— По всій річці слов'янській нехай стають докупи слов'янські племена!.. Тоді чужаків охомутаєм.
— Правду мовиш, Кию… Яко і волхв заповідав сіє…
— Благав же — у Дніпро кинути прах. Щоб пам'ятали його слова в усій землі слов'янській!..
— А що, нехай Кий і єднає усіх. Віща мова Славути увійшла йому в душу. Ніби тут був, коли волхв із нами прощався…
— Будь нашим привідцею, Кию… Веди нас!
— Іменем Перуна — захисника нашого!.. Іменем віча племені полянського!..
— Кия!.. Кия жадаємо в князі!.. Клянись, Кию, на мечі у вірності роду полянському…
— Клянусь!..
— Присягайся прахом Славути, нашого віщого отця…
— Присягаюсь!..
— Молися до Великої Ріки слов'янської!..
— Молюся!..
— Кий — князь полянський!..
— Дякую вам, браття, і вам, родино близька і дальня… Готуйтеся до походу проти злого Трухана.
— А ти, князю Чернь, і ти, Будимире, ведіть свої дружини до Росі, разом перегородимо поле списами…
Оглавок п'ятий
Гріхи людськії
Ігумен Печорського монастиря Іван з тривогою дивився у віконце своєї келії. Після смерті князя Всеволода знову доводиться круто мізкувати владиці, як лишити обитель Печерську на державній висоті в землі Руській, якої досягла вона великими трудами своїх благовірних ігуменів — Феодосія, Іларіона-Никона, Стефана і своїх учених писців.
Через те владика Іван не повертав державний пергамен Нестору. Сам узявся за писало. Написав про Всеволода, яко про князя, якому мусять слідувати його наступники. "Сей благовірний князь Всеволод був з дитинства боголюбив, любив правду, оділяв убогих, воздавав честь єпископам і пресвітерам, особливо ж любив чорноризців і давав їм усе, що вони просили…" Спадкоємці Всеволода мусять так само бути боголюбивими і воздавати честь ченцям-чорноризцям, особливо ж — Печерській обителі.
Але душа Івана відчувала щось недобре. Хто із князів сяде нині на київський стіл? Всеволод сидів не по закону, з волі киян, котрі пам'ятали свого великого волостелина Ярослава Мудрого, що прославив Русь, могуттю державною в усіх кінцях світу. Законно мав сісти у Києві князь туровський Святополк, старший син старшого Ярославича — Ізяслава. Печерська ж обитель, що стояла на сторожі міцності Русі, при Івані-ігумені підтримала незаконне володарювання Всеволода, бо так хотіли бояри.
Тепер — Всеволод відійшов у царство небесне. І само собою може статися так, що на київському столі возсяде нині законно Святополк із Турова. І тоді ігумену Івану будуть непереливки. Згадають йому не лише на небесах, а найпаче на землі його гріх перед руською землею і руськими людьми. Але знає ігумен Іван й інше: на київський стіл рветься Всеволжий син — Володимир Мономах, який в останні літа князювання батька свого тримав у руках державне правило. Володимира знає і жадає худий і чорний люд. За його спиною буде спокійніше від половецького Степу. В руках Мономаха нині найбільші руські землі — переяславська, чернігівська, суздальська, ростовська, смоленська… Дрібніші князі скрегочуть зубами, дивлячись на його багатства і його вдачливість. Бояри також бояться його міцної, владної руки… Не пустять його в Київ. Князем має стати Святополк. Тоді прийде кінець всеруській славі Печерської обителі, яка при попередніх володарях стала опорою князя київського! Кінець прийде і йому, ігумену Івану, найближчому радцю і духовнику київського князя Всеволода. Та ще коли згадають його новгородські гріхи!..
Ігумен підійшов до свого дощаного стола, вмочив кістяне писало в чорнило й став виводити в своєму хронографі перше слово. Він має написати про Всеволода не тільки похвальбу. Велика правда про нього може прислужитись в науку нащадкам-державцям, і йому, ігумену Івану, та Печерській обителі. Особливо ж коли в Київ прийде Святополк. Він напише правду про Всеволода… Але раптом з кінчика писала сповзла велика чорна краплина чорнила й заляпала пергамен. Ігумен схопив шматочок м'якого полотна, кинувся вимочувати краплю, та від досади ще більше вимазав пергамен. Тоді відкинув ганчірку, заходився зішкрібати ножем забруднені місця. Сердито бурмотів під ніс про нечисту силу, чи про недолугого князя Святополка, чи про волю божу, яка все життя людське визначає наперед…