Він оглянувся обіруч. Слідом за тим повозом, на якому він лежав, торохтіли інші. На деяких з них були напнуті високі халабуди з погано вичинених шкур. Вони смерділи. Над ними кружляли чорні рої мух.
Добрин відчув, що і на його обличчі повзають мухи. Хотів підняти руку, щоб відігнати їх. А руки його були примотузені до тіла.
Нарешті угледів на сусідньому повозі Власта. Очі його були заплющені.
— Власте! — Той звів голову. — Де ми?
— Не знаю. Нас захопили якісь ординці.
Знову рипіли під ними вози. Над головами пливло сліпучо-біле сонце. Палило вуста й висушувало думку. Ніхто не обзивався до нього.
Плетені обіддя коліс котилися, розгойдуючи його широкий віз, крізь ночі й дні, крізь серпанкові ранки… Крізь сліпучі спалахи місяця зарева.
І котився повоз із Добрином під Білою Дорогою. Котився на захід сонця.
Але одного разу все те кінчилося. Йому розмотузили руки і, стягнувши з воза, поставили на ноги. Далі примусили йти, тримаючись за ярмо першої пари волів. Тепер Добрин міг порахувати — його віз тягло шість пар волів.
Сусідній повоз вів дядько Власт. Біля кожного був свій проводир. Може, такі самі бранці, як і вони.
Перепливали якісь річки і ріки. Буг? Дністер? Прут? Довго обминали ліси й діброви. Нарешті спинились. Власт повідомив: ординські вершники помчали вперед, певно, там десь наскочили на сторожовий заслон.
Через кілька днів знову рушили. Минали обпалені ліси і весі.
Поминули високу гору-могилу. Спалена її вершина ніби плугом переорана. Лишилася на ній тільки давня кам'яна баба, що з подивом дивилась на чумний і зчорнілий довколишній світ. Либонь… се ж Дівич-гораІ Біля неї — спалена Лепесівка.
Отже, вони вже на землі дулібів.
Гіркі думки крають Добринове серце. Де ж мудрість твоя, волхве Остромове? Чому вона така куца, що не вберегла твого народу-племені від біди?
Гнався за багатством, прагнув до ситості тілесної… бавився красивими словами, прадавній звичай свій оберігаючи… І загубив свій народ. Бо люди навчились цінувати великість паляниці, а не мислі. Горе тобі, земле, коли володар твій возвеличує владу свою і думає лише про те, щоб смачно поїсти…
А ти, старезна бабо скіфська, пощо не навчила, древня мудрице, всевидящого Світовида дулібського страшній правді? Хіба тобі, кам'яна матір, не відомо, що земля ця багато тисячоліть чує брязкіт чужих мечів, що, відколи існує рід слов'янський, мусить він завжди огороджувати себе від степу тілами своїх синів? Мовчиш скам'яніло. Не бажаєш оповісти до пуття людям, що, аби жити, потрібно не тільки про ситість клопотатись і не тільки усолоджувати свою душу медами і піснями. Про мечі треба дбати. І мудрість кувати.
А дуліби… проспівали свою землю… проспівали волю…
Орда котилася вузькими лісовими дорогами — великих пущ не обійти. Інколи воїнників з жорстоко скаліченими лицями (аби не росло волосся) спиняли звитяжці дулібських поселень. Але ненадовго.
Нарешті знову спинились. Палили вогнища, пекли, смажили, варили награбоване їство. П'яніли від браги і медів. Клекотали від задоволення. Від пересичення. Від щастя…
Крутоплечий алан, певно вожак, усівся на якомусь двоколісному їздилі, в який запрягли чотирьох пошарпаних, змучених молодих дулібок.
— Но-но! — погукував він розвеселено і періщив пугою по їхніх спинах. Жінки хапались руками за голови і голосили. Довкола вибухнув регіт.
Земле-терпеливице, пощо даєш глумитися над красою людською?.. Пощо… Але ж… то Радка!.. Серед них була його Радка!..
Чомусь Добрин не впав. Чомусь земля під ним не провалилась.
Під шкіряним наметом на його повозі сиділа стара аланка й великим гострим ножем обчищала волову шкуру. Добрин вихопив з її рук ніж і з усього плеча всадив його в спину знущателя. Він ще встиг простягти до Радки руку. Але сильний удар списа в живіт звалив його з ніг…
Костями і кров'ю записала в свою пам'ять дулібська земля про смерть полянського воя Добрина.
Орда рушала далі. Ламала роги гордим возносливцям, ставила на коліна скудоумних, встромляла меч у горло самотніх безумців…
Довго ще алани-кочівники, підняті гуннським нашестям, чорним смерчем плюндрували землі Причорномор'я, Придніпров'я, Придністров'я, Подунав'я.
Вони пройшли через усю Європу, аж до Рейну і Британських островів, Галлії та Іспанії… І розчинилися серед тих народів. Лише частина з них осіла у басейні Верхнього Дінця.
Нестор відсунув од себе старий пергамен. Очі вже недобачали знаків і рядків — над дніпровськими кручами спускалися вечірні сутіні.
І знову думки вертали його в минувшину. Скільки таких смерчів пронеслося над слов'янською землею… А що ми знаємо про них? Хто записав наші біди, нашу недолю альбо щастя у такі хроніки та історії, як те зробили давні іудеї, греки, ромейці? Ізійшла та минувшина наша туманом, розтанула у небутті. Немовби нічого й не було! Ніхто не проллє святої сльози над відважними й загиблими… Ніхто не оповість про них Словом святим. А в Слові — пам'ять роду людського і його вічність. У Слові — мудрість, у Слові — пізнання себе… Воістину: гріх утримувати слово, коли воно може допомогти…
Він запише у свій пергамен про тих войовничих аланів-ясів і про інших, які приходили зі Степу, — гуннів, обрів… Розповість про нещасні загиблі племена, і про мужніх захисників землі слов'янської, і про недолю тих, хто відмовився від меча…
Бо він, Нестор-чернець, нині стоїть над колискою свого Слова, яке має вирости і стати оберегою всім отим заздрісникам і сліпцям. Має сказати їм: збагачуйте не лише свої душі і свої комори; дбайте I про свою міць. Не уподобляйтеся недолугим базікам… Созідайте землю свою — силою.
І ви, князі й княжата, бояри й дружина, купчини, рукомесники, смерди-оратаї, блюдіте оберегу землі рідної! Бережіть своє Слово… В тому — ваша вічність…
Віками отако, як і нині, спливали ночі над цими дніпровськими пагорбами. І так само котилося над ними золоте сонце й сідало за Почайною у Дніпро. І так само пливли по хвилях лодії; і на косогори високого правого берега крутими стежками виходили мужі. Широкоплечі, з вузлуватими твердими долонями, світло-русі, мов колос стиглої пшениці. У довгих білих сорочках з вишитим подолом. Такі сорочки мужі полянські одягають рідко — лише на велике свято та на вселюдське віче.