Мечі блискавиць сяйнули в зіницях Нерадця. Запізнився він… Немає Всеволода… Його, єдиного свідка гріхів кривавих. Усі жахні Нерадцеві таємниці навіки померли із Всеволодом!.. Ніхто не сміє нині сказати: Нерадець — убивця. Віднині Нерадець тільки велеможний бирич Васильківський, якого наставив князь за доблесть і тверду руку! Наставив молодий князь Володимир, який тепер є спадкоємцем київського столу. Хто що скаже про нечисті руки і брудну совість Нерадцеву?! Він боявся тільки київського князя, якому вірно служив і якого мріяв також… щоб кінці у воду!..
На Княжій горі бучний і пишний похорон. Ревіли піснеспіви ченців і владик. Дзвеніли-ридали дзвони, У роздумах стояли кияни. Нишпорили довкола колючі погляди молодших князів і княжат, бояр і знатних дружинників. Софійська площа до самого храму Богородиці, усипальниці руських князів, були запруджена людом. Тихо злітали з уст слова. То тут, то там…
— Де ж покладуть його?
— Кажусь, вітець Ярослав Мудрий його найбільше любив. Найменший син. І заповів покласти поряд із собою.
— Наймудріший, найменший — і найученіший був, се певно. Знав читати книги п'яти народів. Смислений князь був. Але державець — негідний…
— Охо-хо! Скільки вже тих князів лежить у Десятинній церкві! Скоро й місця не стачить…
— Добудуть! Он скільки монастирів довкола — і Дмитрівський, і Михайлівський, і на Клові, і в Печерах. Нині чорноризців більше, аніж смердів. Все моляться за князів. А хто ж помолиться за ратая?
— Чу! Тут ніхто за тебе, брате, не
помолиться. Ходи до Канева. Там є Перуновий праліс і капище Перуна. То й помолишся сам за себе. Пощо сподіваєшся на чорноризців? То діти Чорнобога!
— Т-с-с… Не коромоль, язичнику! У Києві-бо, не в своїх Перунах.
— Хто ж сяде на київський стіл? Мене прислали містечани поспитати. Та й раду дати.
— Кого радиш?
— Всеволодовича. Нашого князя Володимира Мономаха. Руки і розум має міцні й державні. Останні роки усім кермував за отця свого старого.
— Не по закону твоя рада, чадо Перунове. Стіл київський має перейти в руки старійшого в роді Ярослава. Князь Ізяслав, старший Ярославич, полишив своє сім'я і возростив нащадків.
— Го! Ярополка давно нема. Лишився єдин Святополк, той, що в Турові сидить.
— Щось тихо сидить. Не видати і не чувати. Які справунки державні вершив — не відаємо. А Всеволодович у Переяславщині половців тисне в степах, у граді Чернігові державить по закону. Князів коромольних волинських мирив.
— Не по закону це. Святополк — по закону.
— Не хочемо Святополка! Такий же здирця, як і батій його. Буде знову ляхів наводити на нас. Хочемо Володимира!
— Айно! Сіє побачимо, кого захоче київське віче.
— Володимира і захоче.
— Володимира!..
Ще в Десятинній церкві дзвеніли голоси янголів, утішаючи живих обіцяним царством божим, а Софійська площа вже вирувала розлютованим шаленством. Хтось добирався до вічевого дзвона, його стягли за ноги й кинули на голови натовпу, але хтось інший таки добувся до тросів і повиснув на них. Вічевий дзвін владно і вимогливо бевкнув над Києвом.
Зухвальця схопили за одіж і поцупили із дзвіниці. Але натовп ще більше несамовитів.
— Хочемо Святополка! Хочемо по закону! Хай скасує віри і продажі! Не можемо терпіти здирців!
— Володимира Мономаха бажаємо! Він спинить орди половецькі. Інакше — усіх поберуть у полон…
Нерадець, затиснутий навіженим, розгаряченим людом, ледве пробився до княжого двору. Знав, що після похорону князі прийдуть на Всеволодів двір тризнувати. Новий київський митрополит, скопець Іоанн, котрого од Царгорода привела дочка Всеволжа — Янка, на відміну від попереднього Іоанна, не втручався у звичаї і покони русичів. Довготелесий, нужденний — одні кістки, обтягнуті шкірою, він скоріше був схожий на мерця, аніж на владику, тому від першого дня усі чекали його скорої кончини. Говорили: "Сіє мертвець прийшов". Певно, Янка, ігуменя жіночої обителі, з наміром вибрала для Києва такого владику, аби не втручався у справи Руської держави і руської церкви. Зайнятий молитвами і власними болістями, не знаючи мови руської, Іоанн-скопець не міг заборонити і язичеської тризни, до якої русичі справіку привчені були звичаєм.
На Всеволжім дворі було багатолюдно. Челядники, отроки, осторожники, гриді, князьки і бояри — всі, хтознав, що йому не вміститись за столом, метушилися й заздалегідь займали зручні місця. Намагалися щось вивідати, винюхати і завчасно підсунутись ближче до Володимира Мономаха. Розгадували-відгадували, що говорив на смертному одрі князь своїм синам — Володимиру і Ростиславу, кому велів'брати державне правило, на кого радив обіпертися. Чи не згадував небіжчик про законного спадкоємця Святополка Туровського, адже коли дотримуватись заповіді Ярослава Мудрого, то саме йому нині має перейти великий київський стіл.
Тривожний, насторожений гомін у хоромах, зачаєні позирки один на одного, з-під вій, з-під брів, із-за рогу, легка пелена смутку і скорботи на обличчях, яка спадала відразу ж, коли до вуха долинало відверте слово.
— Всеволод покликав старшого сина свого, того, що від Мономахівни, і рече…
— А що він?..
— Каже, тяжка шапка Мономаха.
— А той?..
Нерадець полегшено зітхнув. Бути, певно, київським князем Володимиру Мономаху. Тож Нерадцю потрібно, будь-що потрапити йому на очі. І за Гайку, і за себе просити. Що таке бирич? Невеличка і честь для Нерадця, коли подумати. Міг би стати він і княжим посадником десь у більшому граді — Козельці альбо Вишгороді. Хіба він мало прислужився Всеволоду?
— Нерадцю, і ти приїхав розділити наше горе? Спаси тебе бог…
Нерадець стрепенувся. Побіч спинився князь Володимир. Немовби став вищий зростом, смагле обличчя витяглося, медові очі світилися сумом. І увесь він якийсь м'якший, людський, ближчий.
— Князю! — задихнувся Нерадець своїм хвилюванням. — Отець твій був для мене благодійником…
— Знаю сіє, Нерадцю. Не забуду твоєї, вірної служби.
— Мої руки, мій живіт — усе тобі віддам… — хлипнув розчулено Нерадець.
— Спаси тебе біг за сіє…
— Не обійди милістю своєю… — На щоках його блиснули, сльози.
— Милістю? Що хощеш, Нерадцю?
— втомлено обізвався Володимир. Знав: тепер полізуть до нього усі з проханнями.