І вийшло, що Ростиславичі побили зазіхателів, відстояли землі свої. Але Святополк перехопив-таки город Володимир-Волинський і посадив там сина свого — Ярославця. З Мономахом не порадився…
Мовчки лютував Мономах, аж сергою своєю срібною у правому вусі подзвонював. Писав повчання дітям. Учив їх слідувати божій волі. А може, тим самим гасив у собі досаду. "Пощо печалишся, душа моя? Навіщо бунтуєш мене? Уповай на бога, бо вірю в нього…"
Виписував із Псалтиря вислови, а перед очима у нього стояв віроломний, зажерливий Святополк. "Всякий день милостиню творить праведник і позику дає, і плем'я його благословенне буде.
Ухились від зла, сотвори добро, знайди мир, і віджени зло, і живи во віки віків…"
Так, таким повинен бути великий князь, найперший християнин, обранець бога і миротворець. А Святополк? Нехай усі тепер бачать, скільки зла навколо нього, скільки крові, сліз, гріха… Ніби не повчання дітям своїм, дорослим мужам, писав, а привселюдно осуджував свого суперника словами із священного письма і накликав на нього гнів божий.
Володар душ людських і керманич держави має бути іним — щедрим і милостивим, аби не возставали проти нього. Чоловіколюбивим і справедливим. Очі тримати донизу, а душу — ввись. Не захоплюватись владою, зневажати честь, яку приймаєш від усіх тільки за те, що владу у своїх руках маєш. Ось як думає він, христолюбивий Мономах, богом призначений від народження для трону і для влади. І він вичікує її. Довгі літа до неї іде довгими дорогами. І колись таки дійде — він у це вірить! Тому волею своєю і з божою поміччю витворює із себе справжнього володаря, захисника народу.
"Всього ж більше убогих не забувайте і, наскільки можете, по змозі, годуйте і подавайте сироті, і вдовицю виправдайте самі, і не давайте сильним згубити людини. Ні правого, ні кривдного не убивайте і не повелівайте убити його…"
Мономах нікого не буде вбивати. Окрім ворогів землі руської — половчинів і коромольників. У нього руки чисті — за всі роки не вбивав нікого, хіба що двораки його та дружинники які. У тому його вини не було. Кожен чоловік в одвіті перед богом за власні діяння.
"Паче всього гордості не майте в серці і в умі…." Яко отсей блазень Святополк, що так вчепився в отчій стіл. І від гордості своєї, люди самі бачать, оглух і осліп душею й серцем.
На все божа воля… Може, й краще, що він, Святополк, отаким удався. Був би інакшим — хто сказав би, що дурень на престолі, а смислений — у половецькому полі? Мономах би не мав тієї слави, яку має нині. До нього біжать усі менші князьки, благають: рятуй від половців! До нього ж звертаються й князі старші, брати його: замири нас! Мономах узявся за теє замирення з радістю. Не до великого престольного князя звернулись брати, а до нього, якого бояться і якого шанують, тамуючи заздрість.
Тоді, ще після волинської війни, переяславський князь гукнув клич усім князям: з'їхатися у Витичів, до озера. Чинити суд справедливий над Давидом-розбійником, який осліпив князя Василька і два роки проливав братню кров у волинській міжусобиці. Князі збиралися судити Давида, а про його спідручного, про його прибічника Святополка — мовчали. Лиш подумки приєднували великого князя до цього злочинця і татя. Бо осудити і його — значить вигнати з київського стола. А коли вигнати, то кого наставити? Мономаха! Та вольовому Мономахові не хотіли дати влади над собою, кожен потайки жадав забрати її собі…
Тоді стояв місяць зарев. Русичі ще називали його місяцем жнив. Небо сипало у велике плесо озера дрібними і великими зорями. Над глухими темними кущами нависав ясновидий місяць. Світанки озивалися диким ревом єленів, що стадами збиралися на свої весілля, які починались із смертельних побоїщ. Князі мовчки прислухалися до тих віддалених гуків, потай зітхали за мисливськими ловами, але очима чіпко стежили один за одним. Аби той суд над Давидом (водночас і над Святополком) не перейшов своєї межі. Мудрий Мономах може скористатись із цього з'їзду князів землі руської. І варто буде лише одному з них гукнути: "Геть Святополка!", як тут же вирине інший заклич: "Хочемо Мономаха!" Ні-ні, за можливими Мономаховими підступами вони стежили ретельно. І ще ретельніше пильнували честь Святополка.
Ось до Витичівського озера під'їхав на коні і Давид. Не убоявся ж! Сплигнув на землю, підійшов до вогнища, навколо якого були розбиті намети князів і їхніх бояр. Спинився перед Мономахом, що стояв тут в оточенні своїх братів і старійшин дружинників-бояр. Гонористо підняв голову:
— Пощо мя єсте привабили? Оце я єсмь. Кому на мене обида?
Князі-судді отетеріли від його зухвальства. Ніби не він завинив перед своїми братами, а вони — перед ним. Давид підійшов до Святополка, як рівний до рівного. Авжеж, обидва однаково руки братньою кров'ю заплямували! Святополк подався до свого намету. А що, коли Давид оповість, що це він, великий князь, повелів осліпити Василька? Що, коли всю вину на нього перекине і сам очиститься? Давид — нахаба, він не убоїться видати його!
Але Мономах в одну мить заступив утікачеві дорогу.
— Пощо тікаєш, брате? Стій перед нами усіма й одвіт давай.
Давид переможно сіпнув патлатою головою. Мономаху не терпиться… Мономах уже й Святополка до одвіту тягне? А що ж інші князі на це? Мовчать? Знають же, куди воно хилиться…
Доки Святополк оговтувався, кліпаючи очима, Мономах вимогливо дивився на Давида.
— Ти, Давиде, сам сказав: хощу поскаржитись на свої кривди. Говори!
Давид уже закипав гнівом. Роздував широкі ніздрі короткого носа. Куди ж князі дивляться? Мономах над ними верховодить, а вони мовчать! А князь Володимир наполягав:
— Навіщо очі витягував братові нашому Васильку? Хощеш, аби і тобі відплатили тим же?
Давида охоплював страх. Прискіпливо вдивлявся в обличчя своїх суддів. Невблаганний грізний Мономах обпікає його величезними очима. Гнівно хитається у його вусі роденська серга. Чернігівський князь Олег і Новгород-Сіверський Давид і собі дивляться на нього з осудом. Вони також добре розбій чинили у землі руській, поганців приводили не єдиножди, але очей у братів своїх не виривали! А що, коли й справді тепер на Давида чекає доля Василька? Чому мовчить великий князь? Святополк похнюпився, ховає очі за повіками, щулить вузькі плечі. Боїться… Давид Ігорович обм'як. Ніби той страх Святополчий перекинувся і на нього.