— Підперти? То чому ж новгородських князів-варягів не визнає? Вони з'єднали руські землі! — загудів і Путята Вишатич, певно образившись за свій рід Добрині — Остромира — Вишати.
Гордята насмішкуватим примруженим оком оглянув витягнуті до нього обличчя. Бач, як усі жадають привласнити собі першість у руській землі! Навіть ладні кинути в забуття велику минувшину, аби тільки себе виставити! І з якою люттю, з якою зверхністю тепер колють його ненависними поглядами! Через те з дошкульним осміхом кинув:
— Нестор каже, що ті варяги були руси, а не чужинських племен, як іниї називались норманнами, англами, або готландцями.
— Не визнає Рюриковичів варягами? — здивувався Путята.
— Варяги — то не народ, то дружини воїв. Там були і руси поморські.
А Рюрик — слово лужицьке, що означає "сокіл". І міста, і ріки, і озера там називали часто Рюрик. Тобто "сокіл".
— Ви чуєте? Київський літописець постає супроти своїх законних князів! — Добриня Ядрейкович був ображений. Усі віки новгородські бояри вважали себе вищими за інших, бо походили не від свого, а від чужого кореня — варязького!.. А виявляється, що то не чужий корінь, а також словенський… То яка ж тоді вищість?..
— Воєводо, куди дивляться твої люди? Пощо не зв'яжуть рук отому ченцю, що сіє обаду і каламутить віру у князя? Чи не час йому онебеситись і постати перед Всевишнім на суді праведному? — Святополк нервово м'яв поли окрила.
Гордята розгублено закліпав очима. Ось так — одним дошкулив, а другого зрадив. І за що? Задушать тепер книжного чорноризця за правду. І пес ніякий не гавкне! Треба рятувати отця Нестора… Треба до нього бігти…
Гордята уже тихенько пробирався до дверей, коли це залунав голос ігумена Феоктиста:
— Пощо, князю, сієш даремно свій гнів? — Донині ігумен печерський ніби дрімав і не втручався в суперечку. — Чорноризець Нестор своїми трудами невсипущими і молитвами захищає твою владу від інших князів. Він є твоїм найщирішим поспішителем, захищає Словом твоє єдинодержавне правило. І тобі гордитись варто таким зичливим мужем. Обдарувати милістю своєю треба… Честю!..
Святополк зиркнув сюди-туди, засопів, закліпав очима. Здивовано, ніби нічого перед цим і не наказував своєму тисяцькому, стенув гострими, вузькими плечима.
— Я що? Я… прийму його! Обдарую. І обитель твою не забуду, владико. Тільки ж — пощо він на Рюриковичів таке?..
— Він не проти Рюриковичів. Він — за них. Але й утверджує старійшинство руської землі. Вона ж бо існувала ще й до Рюрика! І князі руські також були раніше. До Рюрика… — важко віддихував ігумен печерський.
— Е, ні! — раптом грюкнув кулаком об стіл боярин Добриня. — Руські князі пішли від новгородських! Вістимо! — Обличчя його порожевіло, в світлих очах блиснули іскрометні вогники. Певно, новгородський боярин нюхом учув загрозу для честолюбивої і свавільної новгородської вольниці.
Гордята, діставши підтримку ігумена, знову осмілів.
— Руські князі пішли від Кия і його роду. Тому новгородці і їздять до нас просити собі князів зі стольного града. Від первопрестольного нашого града просите! — повернувся у бік Добрині.
Святополк несподівано дрібно розсміявся. Авжеж, у київських володарів треба просити новгородцям собі князя, а не возноситись гординею над ними!
— Бачу, мудрий наш книжник Нестор. Правду мовить: Київ — град первопрестольний і звідси великі князі посилають своїх менших князів у волості. Путято, чув? Ось так треба розмовляти із свавільцями, як сей дружинник. Повчись! — І підскочив до новгородців. — Руський князь із первопрестольного Києва дає вам князя по закону руському. Беріть Ярослава!
Добриня Ядрейкович важко звівся.
— Красно дякуємо, князю. Але Цовгород живе по своїй правді — новгородській. І по своєму закону. Беремо Мономашича. Мстислава.
Новгородські посли дружно піднялися з-за столу, мовчазно й велично випливли із гридниці, підмітаючи мостини довгими опашиями, підбитими унизу хутром.
— Ти їм про руські покони і закони, — шкріб потилицю Путята Вишатич, — а вони — про свою волю. Упе-е-р-тий народець!..
— Поточе, збирай дружину. Силою посаджу Ярослава у Новгороді! — скипів Святополк, аж тонкі вуста його великого рота посиніли.
Тоді ворухнувся Ратибор.
— Знову буде братня війна. Ти підеш у землю новгородську свою волю чинити, а цюю землю загарбають половчини… Замирись з ними, князю.
— Замирись! — кинувся до Святополка і боярин Поток. Уявив лиш, як кочові орди знову попалять його погости і села під Києвом. Тільки-но відродилися вони!.. Смикнув за рукав Путяту, бо й він має довкола чимало земель…
Путята простяг обидві руки до Святополка.
— Кляті поганини погублять нас!
— А Мономах? — крутнувся на п'ятах Святополк. Ратибор засміявся, але нічого не відповів. Лише підморгнув Нерадцю. І Святополча злість враз вивітрилась з душі. Збагнув: Мономах нині відтяв у нього Новгород, а там відхопить і Київ.
Зіщулився, згорбився й бочком виповз із гридниці, кинувши до радців: "На все божа воля!"
— А ти, брате, добре в зуби тицьнув отим книжником, — спокійно звернувся Путята до Гордяти. — Чому пішов із нашого двору? Чому до князя переяславського перебіг?
— Та… — махнув рукою Гордята.
— А ти не цурайся мене. І вітця свого, боярина Яня.
— Боярин Янь не мій вітець! — обурився Гордята. — Вітця не маю. Лиш матір свою знаю — Гайку!
Нерадець вайлакувато ворухнувся за столом і лише засопів.
— Ну то все одно, не чужий йому. Учив же тебе, ростив. Та й мені немов рідний. Заходь, розкажи. Чи спішиш до Переяслава? — заглядає Путята в очі Гордяти, водночас обмірковуючи, яка користь може бути йому, боярину Путяті, від цього возносливця, що зрадив Святополка і переметнувся до Мономаха. Усі нині біжать до Мономаха! Авжеж. Мономах таки колись сяде на київському столі, то вже тепер треба подумати і про себе. Треба показати, що він також душею за Мономаха… При Святополку — лиш з необхідності…
А цей дружинник Мономахів, Янів вигодованець, може колись посвідчити своєму волостелю, що Путята давно прихильний до князя переяславського.
Приголубити б цього молодика… Бач, як догодив Святополку і як навіть ігумен Феоктист до нього пристав.
— Ти приходь, брате, до мого двору. Приходь! — Путята удав, що витирає сльозу. — Ох і згадував же тебе Янь у свою смертну годину…