А вона ж відтоді його щоденно чекала. Усі ці роки сподівалась на зустріч і вірила в неї. А може, і не вірила. Тому й сина свого назвала його іменем — Гордятою. Треба ж отак! Ханський відприск тепер носить його наймення. Чудувався, що якась маленька людина названа в його честь. Щоб назавжди зберегти пам'ять про нього в собі. Таке могла придумати тільки Рута!..
Усе було дивним йому в цій жоні. І довірливий дотик руки. І ця відданість беззастережна. І її глибока щирість. Боги! Він і не здогадувався ніколи, що то є самовіддана жона. Не уявляв, що чоловік може непритомніти від повені пестощів. До самозабуття віддати усього себе отому багатозначному мовчанню. Хвиля гарячої вдячності знову хлюпнула в його тіло, обпекла серце. Його вуста торкнулись її щоки. На мить Рутине дихання завмерло. її тіло м'яко ворухнулось і легенько протиснулось до нього.
Гордята знову потонув у ніжності, яка витіснила з нього всі думки. Кожна частка його єства була переповнена пестощами до цієї чарівної жінки, бажанням продовжити мить її обіймів, безкінечно тонути в них. Мабуть, тоді прийшло б його безсмертя, до якого так прагнуть земні люди…
Ні, поклик зірок у високість — не для нього. Він надто земний чоловік, і йому потрібне земне щастя. І нізащо на світі не проміняє він його на долю холодних і вічних богів небесних. Чуєте, зорі! Даремний ваш заманливий мерех — він тут, на землі, відчуває себе безсмертним і щасливим!..
Рута знову рівно дихала. Його знову переповнювали якісь солодкі, п'янкі думки, і всі вони крутилися навколо Рути. Оця жінка тримала його в полоні від самої весни — відколи зустрів її, повернувшись з волинського походу проти Давида-розбійника.
Відсунувся від Рути. Заклав за голову руки… Думки понесли його знову вдалеч…
Два роки Володимир і Святополк ганялися за вовкулакою Давидом. Втягли у міжусобицю усіх дрібних князів волинських, а також половців, угрів разом із королем Коломаном. Нарешті відібрали у Давида Володимир-Волинський. Святополк, як старійший князь руської землі, розпорядився по-своєму: у стольному граді Волинському Володимирі посадив свого сина від наложниці — лютосного й розбещеного Мстислава. А коли Мономах, закусивши від образи язик, пішов у переяславські степи, Святополк зажадав обібрати й інших малих волинських князів: привласнив волості князя Василька Теребовлянського та його брата Володаря. І знову від мечів тріщали ребра, лилася братня кров й під шоломами харалужними розколювались голови русичів.
Нарешті замирились в Уветичах. Усе те Гордята-Василій записав у свій пергамен. Писав, писав, стогнав, пишучи, вуса прикусював… Скільки кривд людських висіяно на землю через ту коромолу Святополчу! Отець Нестор, певно, того всього не напише… Триматиме й далі своє сумління в темниці. Ох, нелегка доля випала літописцю Нестору — жадає одного, мріє про друге, пише — про третє… Не має права чорнити князя старійшого. Бо князь — влада! А влада — закон і міць землі Руської, єдність усіх її країв. Але ж чи пристане люд чорний, а найпаче смерди худі, на те, що цей закон і ця влада — криводушні, облудні, лукаві та ще й ненаситні? Що ця влада, утримувана їхніми руками і їхньою працею, їх же губить, сіє злобливу ненависть?! Возвеличується насильством! І ось він, Гордята-Василій, став мимоволі свідком усіх насильств великого князя. Учасником братнього кровопролиття. Оплакувачем гіркої долі двічі скривдженого князя Теребовлянського…
Що скаже на те оплакування отець Нестор? Його чесне сумління візьме гору, він внесе правдиве слово у державний хронограф? Чи навпаки — розтопче ногами, прокляне дружинника Василія за те, що виступає супроти київського князя?
Визивно дивлячись в очі старезному ченцю, Гордята простяг йому сувій пергамену. Нестор зсунув на чоло сиві кущі брів. Сей дружинник, бач, виконав його пораду. Не забув. Але ж… що він там понаписував? Пощо так зухвало кривить уста до нього?
Довго читав, розгортаючи пергамен під ліктями. Задумливо супив брови, піднімав очі, дивився у темний куток. Гордята незрушно сидів на ослоні, від довгого чекання з його душі вивітрилась зухвалість, намість неї вселилась тривога. Нарешті Нестор повернув голову до Гордяти:
— Маєш добре серце, муже. І слово твоє — міцне. Але… пощо великого князя зганьбив? Ось: "І переступив Святополк хрест, сподіваючись на множество своїх воїв… І Василько підняв хрест, сказавши:
"Його ти цілував, відняв у мене зір очей моїх, а се нині хощеш взяти душу мою…"
І пішли один на одного в бойовому порядку і зійшлися полки…" Що ж виходить? Наш повелитель, волостелин усіх земель руських — клятвопорушник і тать…
— Авжеж, отче. Таким він і є, сіє правда! — палко блиснув очима Гордята-Василій. — І ще сіє не все…
— Чекай! — Нестор застережливо підніс угору вказівний палець. — Сію правду знаю і я. Але є й інша правда, чадо. Слухай: коли керманич держави ось такий ниций і засліплений владарюванням, він не може державити у своїй землі.
— Не може, отче! Погубить землю і народ.
— Дивишся в один бік, сину. А тепер поглянь в інший: заздрісні очі менших князів і синовців тільки й чекають, аби зіпхнути старшого брата. Так і чатують, щоб кинутись, яко пси голодні, на золотий київський стіл. І рознесуть його. До зернини розсиплють землю нашу… А половці? Вони за Сулою. Не будуть спокійно дивитися на сю криваву трапезу — донищать те, що лишиться. Зникне народ наш з лиця землі. Як це було з Хозарією. Забудуть й ім'я наше в окольних землях!.. Хіба для того ми живемо на світі?
Несторові очі пронизували обличчя Гордяти суворим докором. На блідому, поораному глибокими зморшками чолі маковими зернятами висіялась роса.
— То… хвалити недолужця?
— Про державця маємо писати добре.
— Але ж… то лжа! Кому вона добром послужить?
— То не лжа — таким має бути державець. І це послужить народу й будучині.
— Сіє богопротивно, отче. Хто схвально спостерігає безумство, той сам безуміє!
— Сказано в писанії: "Навіть подумки не знеславлюй царя…"— Нестор гнівався. А Гордята вперто стояв на своєму:
— Іще сказано там, отче, й інеє: "Благо тобі, земле, коли цар твій із благородного роду й князі твої їдять вчасно для зміцнення тіла, а не для пересичення…" А наші князі?.. Ні, я не можу закривати очей на облуду й ганьбу…