А що ж історія?
Історія потім напише так, як підкажуть його блюдолизи. Про сіє князь Святополк знав достеменно із книг древніх греків та іних древніх мудреців. Усе на світі міняється, гине безслідно, не лишаючи навіть і пам'яті — і багатство, і сила, тільки слава лишається. Вона вічна, як, між іншим, і ганьба… Тим, хто зверху, легко обійти ганьбу й осідлати кентавра слави… Тож і потрібно робити все, аби ніхто не вибив із високого сідла, і безоглядно мчати вперед, доки є сила й дух у тілі… Тож і потрібно бути послідовно жорстоким до всього, що заважає триматись угорі або що нагадує про власну ницість.
Володимир Мономах, хоч і був далеко від Києва, одним своїм існуванням нагадував Святополку про його нікчемність. Своїм затятим мовчанням нагадував. Своїми міцними державними руками, якими стримував половецькі орди і гуртував навколо себе молодших князів, показував, яким повинен бути справжній князь, і навіть таких свавільців, як Олег Гориславич, змусив цілувати хрест на мир і покору…
Володимир Мономах був першим ворогом Святополка..
Князь Святополк став помітно падати у розпач. Змусити сього розбишаку, сього татя Гориславича, цілувати хрест на підданість йому, київському князю… Сіє глибока образа для великого державця Русі Святополка! Як і те, що багато інших руських князів сидить нишком по своїх отчинах, боячись Мономаха, а не київського князя. Як і те, що всі вони на поклик Мономаха вмить полчилися і йшли супроти Степу половецького… боронити передовсім землю Мономаха — Переяславщину!..
І виходить, що Володимир Мономах сидить на Переяславській украйні, а підгорнув під свою руку всіх менших князів, княжат-синовців. Гукне — і вони всі підуть супроти… Святополка!..
Тож виходить, що і сам Святополк сидить у Києві із ласки Мономахової… Щоправда, київські бояри бояться впустити переяславського державця у Золоті ворота. Бо він їм відразу утне сваволю необуздану! А коли підіпре біда?..
Дражливі розмисли хитали Святополка. Через те йому все було не так. Усе негаразд. Жбурляв миси з їжею в обличчя челядинам; покрикував на
двораків, що якось не так, як він хотів, робили своє діло; злостиво огризався на пестощі своєї напівзабутої жони-
половчанки, коли вона після довгих днів і ночей пекучої самотини наважувалась тихо ластитись до нього. Нікому не було супокою, ніхто не міг догодити йому, у серці його ні до кого не було ані крихти добра чи ласкавості.
У княжому теремі говорили напівголосом, не ходили, а, озираючись, скрадалися, щоб не потрапити на очі завжди невдоволеному князеві. Лише з боярами Святополк намагався говорити без дратівливості, щоб не розгнівити київських можців.
Із Любеча, де замирились князі, Святополк повертався не сам. Запросив до Києва свого стрия Давида Ігоровича, сина одного із останніх недержавних Ярославичів — Ігоря, який мав отчини на Волині; запросив молодих синовців — князя теребовлянського Василька і брата його Володаря, князя перемишлянського. Хай знає Мономах, що не всі князі цураються Святополка, що декотрі і до нього горнуться.
Їхали князі із Любеча, де цілували хрест на мир і любов між собою. Але у серці кожного зріла заздрість до свого брата-сусіда, який видавався удачливішим і могутнішим. Плелися нові сіті, якими жадали обплутати один одного.
Закінчувався жовтень місяць літа 6605-го від сотворіння світу, або 1097-го від народження Христа.
Князі не гнали своїх коней. У задумі повільно хиталися в сідлах. Не бачили золотої осені, що обступала їх чернігівськими лісами. Не помічали, якою тремтячою синявою прозорилась далина, як тонули багрецево-золотисті пагорби у сизому тумані, настояному на в'язких трунках землі і вмираючого зела. Прозоро-сизі хмари туману, що просвічувались косими променями низького сонця, підпирали голубе небо, немовби відкривали ворота до земного раю. Але люди завжди тікали від раю земного й шукали раю небаченого — небесного.
Осінь дихала прощальною таємничістю й осторогою. Її викреслювали в небі оголені, подекуди безлисті, вже чорні гілляки кленів і берестків. Про неї шурхотіло густе багряне листя дубів-нелинів, що огортало собою вологі стовбури дерев…
Перед ними стелилася звивиста, безкінечна дорога, пісок під копитами й принишклий у тривожному очікуванні невідворотності світ… Усе насторожувало, німило вуста, змушувало думати… думати…
Святополк оглядався на своїх гостей. Чому мовчать Василько і Володар? Чому так сторожко їде Давид?.. Пощо він хмарить своє широке лице? Осудливо позирає і на нього, київського князя.
Коні Давида й Святополка ідуть бік у бік. Князі понуро мовчать. Київський державець починає неспокійно озиратись по сторонах, а Давид Ігорович витягує голову вперед, ворушить ніздрями, яко гончий пес, що чує поряд небезпеку. Наче небезпека біжить поряд із ним. За його плечима…
Отсей красень, Василько Теребовлянський, правнук Ярославів!.. Це про нього оповідали мужі боярські, що він насміхається над Святополком. Казав, що хоче зібрати торків, берендеїв і печенігів, щоб повоювати землю половецьку, землю лядську, землю дунайських булгар і стати першим князем. Молодий та спритний Василько! Підімне під себе Давида і землі його привласнить. А що думаєш робити з ним, державцю київський? Гей, стережися, Святополче, і тобі утне державні руки сей крутоплечий синьоокий Василько! Злокознивець сплете сіті спершу супроти Давида, а потім і супроть тебе.
Святополк читає в очах старого Давида якесь застереження. Невеличкі округлі очиці князя вигострюються, ніби аж нишпорять під короткими рудими віями.
Давид Ігорович ворушить у кривій посмішці рудою бородою. Він знає, чого боїться сей недолугий державець.
Заводить розмову здалека.
— А знаєш, князю, хто вбив твого меншого брата Ярополка?
Святополк стрепенувся в сідлі. Хтось та вбив… Хтось невідомий. А потім утік. На санях. Вночі. Коли се було? Літ одинадцять тому. Було десь на Волині ж… Під Володимиром… Та хто нині про теє згадує?
— Я знаю, хто убив твого братця, — багатозначно кліпає білими короткими віяльцями повік Давид. — Той убивця тепер замишляє супроти тебе. Єднається з Мономахом.
— Хто?.. Хто се?.. — Полохається Святополк і від здогаду втягує голову в плечі.