Кий із дружиною подався назад. Немовби на крилах летів.
Холодні сірі хмари нависли над дніпровськими кручами, де стояв Київ-град. Повернувся князь додому, але не всім його воям-дружинникам судилося узріти рідні вогнища…
Неспокій вселився у серце князя. Щеміла втрата багатого краю і нової тверді слов'янської на Дунаї — Київця. А тут тяжкі клопоти — наступний каган хозарський все частіше налітає ордою на полянську землю, і собі домагається в жони Либеді, і щоб князем у полян став не хто інший, як Щек.
Засумував Кий. Сестри він не віддасть, а от брат… Що ж… Хай віче візьме у нього клятву на вірність!..
Але поляни хочуть іншого:
— Підемо битися зі Степом! — сказали. — Веди нас!
Кий не наважувався. Знав, що нема кому допомогти в разі потреби… Поставив на сусідніх горбах нових ідолів — Даждьбога і Волоса. Тепер і їм приносять тут жертви поляни. Моляться до них, аби земля була родючою, а плем'я їхнє багатим…
Грозові хмари сунуть над дніпровськими узвишшями. Терпко запахло полином і землею. Буде дощ. Кий стоїть на порозі свого терема, дивиться у бік Почайни й Дніпра. Зсивіли збурунені хвилі ріки, і раптом поряд, коло святилища богів, щось ніби заквилило, ніби хтось голосить чи бубюіть закляття. Кий ступив кілька кроків, прислухався. Як і колись давно, Перун блимав своїми прозоро-червоними очима. Довгі вуса його ворушились.
Враз стемніло. Сутінь упала на гору й сховала княжий палац. Під сизою завісою імли потонули низенькі хатини на березі Киянки і коло підніжжя Києва-града. Оглушливий удар грому здригнув землю. Сині вогненні стріли Перуна розкололи небо навпіл. Із важких хмар ринув густий дощ.
Чи здалося, чи справді хтось розпачливо зойкнув. Над Щекавицею зметнулось угору полум'я. Перун покарав лукавого Щека!.. Іще привиділося, ніби у сірій прозорій пітьмі над Княжою горою якийсь великий птах махнув білими крильми. Знову реготало, розколюючись навпіл, небо.
Кий поглянув на ідола Перуна. Хай захистить він народ полянський від біди!..
Перун світив до нього вогненними очима й настовбурчував угору золоті вуса. Його важка срібна шапка хиталась на голові…
Коли вщухла громовиця, на чистому полі голубого Неба знову возсів ясноликий Даждьбог — охоронець тепла і злагоди. Заясніла умита дощем зелень, блиснули у променях сонця ручаї і потічки. І серед них з'явилась якась нова ріка — широка, лагідна, чиста. А на її плесі плавали білі лебеді.
— Дивіться, то наша Либідь!
І відтоді стали люди оповідати один одному, що гнівний Перун спопелив Щека за лукаву підступність і загнав у шпарини Хорива-Горинича. А князівну Либідь заховав від степових шулік. Відважна Либідь хотіла померти, щоб не принести горя своєму роду. Перун дав їй безсмертя і перетворив у лагідну тиху ріку. Бо він, цей справедливий захисник слов'янського племені, хотів, щоб воно очистилось від лукавих і підступних, щоб вижило і зміцніло. Тому нищив ворогів явних і таємних. Тому своїм гнівом спопеляв криводушних, злісних, брехливих — і давав вічність тим, хто відверто ставав на прю за волю і честь свого роду і народу.
Гнів Перуна очищав їх… І захищав…
Уже давно над дніпровими кручами плив ясний ранок. А Нестора ще не покидали видіння-сни. Перед очима все ще стояв сивовусий крутоплечии полянськии князь Кий з підв'язаним тонким ремінцем волоссям на чолі. Біла князівна, Либідь-лебедиця… Попелище на Щекавиці… І золотобровий, золотовусий Перун, захисник племен слов'янських.
Коли схопився на ноги, побачив, що крізь вузьке віконечко його печерки хтось просунув йому окраєць сірої перепечі й глиняний кухоль з водою.
Поснідав. Подякував богові. А думки його не влягалися — витали то над дулібськими розореними селищами, то над Княжою горою… Новий град Київ перенісся з тої гори за Боричеве урвище, на широке роздолля. Нині там і кафедральна Софія, і Бабин торжок, і квадрига мідних коней, яких ще князь Володимир Хреститель притяг із Херсонеса й поставив на майдані Бабиного торжка. А торжок той нині також відсунувся далі, ближче до узвозу на Поділ…
Нестор сів на лавицю. Пружний пучок сонячного проміння висвічував на дощаній полиці, що правила йому за стіл, старий шматок пом'ятого пергамену. Ото від нього й почалися видіння-сни. Начитається усяких старих оповідей, а потім усе те волею господа чи диявола оживає в його душі… Грішен єсть! А може, і не гріх то, а перст божий указує йому на те, що мусить він написати у своєму хронографі. Оту правду і оті легенди, які збереглися у старих письменах і які чорноризці нерозумні хочуть погубити. Задля льсти велеможцям своїм!..
Ось Іван-торопчанин — сильний своїм серцем муж. Але ж і він не здатен узріти корінь істини. Написав у своєму літописі на догоду новгородським возносливим боярам: "Кий був
перевізником через Дніпро. Був тоді перевіз із оноя сторони Дніпра. Через те глаголили: на перевіз на Київ…"
Несмисленні слова написав ігумен Іван. Чужі слова, з чужих уст. Щоби принизити рід полянськии і його князя та підняти варязький рід Рюриковичів. Рюриковичі почали у Новгороді княжити і під себе інші слов'янські племена підбивати. Тож новгородці жадали собі більше честі забрать. Не хочуть визнати, що у слов'ян були свої князі, що наші пращури звершили великі битви за своє утвердження і за свою волю… Бояри ж тії жадають показати, що Русь від них почалася, від багатих і мудрих новгородських мужів. Через те вони, мовляв, мають право нині на першість в усьому! Ні, князь Кий був раніше.
Нестор поспішливо звівся на ноги. Він має записати правду про князя Кия… Про вічевого князя полянського, котрий на заклик самого царя ходив у Візантію, на Дунай, котрий громив орди степовиків…
Нестор вийшов з печерки і мерщій подався до монастирського подвір'я.
Чорнориза братія, що порпалась уже на городах і на господарському дворі обителі, здивовано поглядала на печерника. Брат Нестор чимось спантеличений — недобув свого поста у печерці, поспішає до келії… Мабуть, якесь велике одкровення осінило вночі їхнього книжника.
Тим часом Нестор уже писав: "І було три брати: один по імені Кий, другий Щек і третій Хорив, а сестра їх була Либідь… І створиша град во ім'я брата свого старійшого і нарекоша ім'я йому Київ…