— Якраз ні… Його знайшли, можна сказати, на кладовищі…
— Це схоже на Еміля… Він хотів заощадити на власному похороні! Але, без жартів, його вбито?
— Три дні тому…
Джо здивовано звів брови.
— Вбито три дні тому, а допіру знайшли?
— Так, на бруківці, в завулку Рондо.
— А де це?
— Я вже вам сказав — майже на кладовищі. Біля Пер-Лашез, у глухому завулку…
Картярі нашорошили вуха, і на їхніх обличчях теж відбився подив.
— Невже він лежав там три дні?
— Його поклали минулої ночі.
— Так от, якщо вам потрібна моя думка, то це якась чортівня… Ви ж погляньте, яка погода! Треба бути цілковитим йолопом, щоб у таку спекоту три доби тримати у себе в хаті мерця… А потім викинути його в такому районі! Ні, це явно якийсь придуркуватий…
— Скажіть мені, Джо, ви коли-небудь буваєте серйозні?
— Я зараз серйозніший за папу римського…
— Мацотті було вбито на порозі вашого бару.
— Таке вже моє щастячко! Ну, знаєте, інколи мені здається, що це зроблено навмисне, щоб позбавити мене ліцензії…
— Ви не можете поскаржитися, що ми дуже вас турбували.
— Дрібниці. Всього три виклики до Сюрте і щоразу на півдня… Нехай вам скаже інспектор…
Він показав на Люка.
— Я вас навіть не питаю, чи ви знаєте, хто його вбив.
— Я нічого не бачив. Я ходив у погреб по вино.
— Нехай так… Але як, на вашу думку, це міг зробити Еміль Буле?
Джо вмить посерйознішав і, щоб краще обміркувати запитання, неквапливо налив вина собі, а також комісарові та Люка. Потім кинув короткий погляд на гравців, неначе хотів порадитися з ними чи просто пояснити своє становище.
— А чому ви мене про це запитуєте?
— Бо ніхто не знає краще за вас про те, що діється на Монмартрі.
— Ну, все це вигадки…
Але йому було приємно чути це з уст комісара.
— Взагалі, цей Еміль був… дилетант, — ніби знехотя буркнув він.
— Ви його не любили?
— Це вже зовсім інша історія… Я особисто нічого проти нього не мав.
— А інші?
— Хто інші?
— Його конкуренти… Мені казали, що він збирався купити ще кілька нічних кабаре.
— Ну то й що?
Мегре вирішив повернутися до того, з чого почав.
— Як ви гадаєте, він міг убити Мацотті?
— Я вже вам сказав, що він був дилетант. А Мацотті було вбито цілком професіонально, ви знаєте це не гірше за мене. Ні йому самому, ні його докерам це не до снаги.
— Ще одне запитання.
— Скільки їх у вас?
— Можливо, це останнє.
Штукатури уважно прислухалися, переморгуючись між собою.
— Шкварте, може, й відповім!
— Ви допіру визнали, що не всі раділи з успіхів Еміля Буле.
— Люди рідко радіють з чужих успіхів.
— А надто в такій справі, де кожен намагається з'їсти іншого?
— Згода! Що далі?
— Вам не здається, що Еміля міг убити котрийсь із його конкурентів?
— По-моєму, я вам уже відповів.
— Коли?
— Коли сказав, що в таку спеку лише придуркуватий може тримати в себе труп цілих три дні. А на Монмартрі серед власників кабаре немає придуркуватих. Ніхто б із них не став так ризикувати. Як його вбили?
Так чи інакше, за кілька годин про це буде повідомлено в усіх газетах.
— Його задушили.
— В такому разі я відповім ще упевненіше, і ви знаєте чому… Вбивство Мацотті — це чиста робота. Коли б хлопці захотіли натомість ухекати Еміля, вони б зробили це у такий самий спосіб… Скільки ви вже силкуєтесь злапати когось із убивць Мацотті — і все марно. Тут вам не допоможуть ніякі ваші стукачі — бо це чиста робота. А от вбивство Еміля і взагалі вся ця історія з його трупом — це вже не чиста робота. Це казна-що. Ось усе, що я можу вам сказати.
— Дякую.
— Нема за що. Може, ще по скляночці?
Він уже нахилив пляшку.
— Іншого разу. На сьогодні досить.
— Іншого?.. Навіщо ви мене лякаєте? Я нічого не маю проти вас особисто, але прошу вас не вчащати до мене. В нашій роботі це небезпечно. Ходіть краще до моїх конкурентів…
— Скільки з нас?
— Вважайте, що була моя черга вас частувати. Я був у боргу перед інспектором. В Сюрте під час останнього допиту він пригощав мене бутербродами з пивом…
Якийсь час вони мовчки крокували вузькими горбатими вуличками, і Мегре вже підняв був руку, щоб зупинити таксі, але інспектор нагадав йому, що вони приїхали службовою машиною.
— Тоді вези мене додому, — буркнув комісар.
Сьогодні в нього не було жодного приводу уникати домашнього обіду.
Мегре досі не знав, з якого боку підступитися до цієї справи. Громило Джо лише підтвердив його ранкові міркування, і він не міг сумніватися у його щирості.
Еміль Буле справді був дилетант і до кінця залишався чужорідним тілом у гарячій атмосфері Монмартра.
І, що найцікавіше, його вбивцею був також дилетант.
— Що в тебе? — запитав він у Люка.
Тай відразу зрозумів комісара.
— В кварталі всі прозивають їх таліянками… Зі старої трохи сміються — вона надто перекручує французьку мову. Аду знають менше… Кажуть, вона рідко з'являється на вулиці і не інакше, як у супроводі свого шуряка… Вся родина любить добре попоїсти. М'ясник каже, що вони щодня забирають в нього стільки м'яса, що ним можна було б нагодувати десять чоловік… І найкращі шматки… Після обіду Марина звичайно прогулюється з дітьми на Антверпенському майдані… Одного везе в колясці, другого веде за руку…
— У них немає няньки?
— Ні, лише служниця… Вона приходить тричі на тиждень…
— Хто це? Де вона живе?
Люка зашарівся.
— Я дізнаюся про це пізніше…
— Що ти ще чув?
— Жінка торговця рибою сказала: "Цей добродій хитріший за самого чорта. Завжди собі на умі…"
Звичайно, вона мала на увазі Еміля.
— Цебто як?
— Каже, що він узяв старшу сестру, коли їй було вісімнадцять, а побачивши, як вона товстішає, привіз молодшу… "От згадаєте моє слово — погладшає молодша, то він привезе із Італії ще одну сестричку".
Мегре й сам про це думав. Йому було відомо немало випадків, коли жонатий чоловік заводив роман із своячкою.
— Розвідай детальніше про Аду… З'ясуй передусім, чи не було в неї якогось залицяльника…
— А як вам здається, патроне?
— Начебто ні, та краще перевірити… Розпитай також людей про Антоніо… Після обіду рушай на вулицю Понтьє…
— Гаразд.
Машина зупинилася перед будинком, де жив комісар, і, підвівши голову, він побачив у вікні свою дружину, яка привітно махнула йому рукою. Мегре відповів їй тим самим і ступив на сходи.