І от до нас почав долинати гуркіт гармат. Все частіше зустрічалися замасковані в лісах і на полях військові частини та пильні вартові, які несподівано з’являлися, щоб перевірити документи.
До штабу Західного фронту ми прибули о тринадцятій годині другого дня після виїзду з Москви. Ми не спинялися ніде.
Бої розгорталися десь кілометрів за сто звідси.
Штаб розташувався в невеликому, оточеному лісами містечка В повітрі патрулювали сторожові літаки, а на землі відбувався посилений рух легкових авто, що мчали то до штабу, то від нього асфальтованими лісовими просіками. Інженерні частини швидко маскували ці просіки, а також приміщення штабу і численні радіостанції.
Бої відбувалися великі й запеклі. Сюди долинала канонада. То наші далекобійні гармати громили укріплення ворога. Кілька разів поблизу розривалися снаряди далекобійних гармат противника. Вороги користувалися новими артилерійськими системами, що стріляли на двісті п’ятдесят кілометрів.
Нашу кореспондентську групу прийняв заступник начальника штабу, молодий генерал, який щойно повернувся з поїздки на передові позиції. Ми засипали його запитаннями про становище на фронті. Він попросив зайняти місця навколо і почав свою розповідь.
Ми дізналися, що на Західному фронті наступ ворожої армії припинено. Зробили спробу самим перейти в наступ. Зважаючи на колосальну перевагу в людях і в техніці, це було б цілком можливо, на перешкоді стали підземні укріплення, що їх за цей час встигли створити вороги. Висока фортифікаційна техніка дала змогу ворогам закопатися так глибоко під землею, що їм не страшні були ні снаряди найбільших гармат, ні найважчі бомби з літаків. Колосальна кількість зенітних гармат з обох сторін дуже утруднювала діяльність авіації.
— Одне слово, — закінчив генерал, — зараз стан такий, що ми можемо стати учасниками довгочасної затяжної війни. Війни на виснаження. Ясно, що ми переможемо, але це коштуватиме дуже дорого.
— А коли ми розтрощимо ворога на сході, а тоді подвоєними силами ударимо на захід? — спитав я.
— "На сході становище лише трохи краще, ніж тут. Там нашим частинам вдалося все ж перейти в наступ, але прорвано тільки одну з численних ліній оборони.
— Значить, далі справи посуватимуться повільніше? — зауважив я.
— Я бачу, у вас песимістичний настрій, — сказав, легко посміхаючись, генерал.
— Ні, у мене цілком реальні погляди. Настрій у мене бойовий, бо, виходячи з тих же реальних поглядів, я впевнений у нашій перемозі. От гірше, коли подумаю про жертви. Тоді в мене настрій не радісний. А жертв буде багато.
— Чим швидше закінчимо війну, тим менше буде жертв.
— В цьому я певен. Мені здається, що все ж перемога залежить від того, хто буде господарем в повітрі.
— Хтозна, — знизав плечима генерал. — Я ж вам казав, що для сучасних підземних фортів ніякі авіаційні бомби не страшні... Ворог сидітиме там доти, поки ми його не виб’ємо і не викуримо. Для цього нам потрібно багато надважких гармат. Літаки скидатимуть бомби вагою в кілька тонн страшної руївничої сили. Але, знов кажу, авіація не дасть такого ефекту, як у минулу світову війну. Цьому на перешкоді, крім літаків-винищувачів, надзвичайна точність зенітної артилерії, розвиток радіолокації, а головне, що всі найважливіші об’єкти заховані глибоко під землею.
На цьому наша бесіда з генералом закінчилась.
Нашим основним завданням було працювати у редакціях військових газет. Тут же в штабі ми дістали призначення на роботу в газети різних з’єднань. Кількох чоловік, в тому числі мене і Тараса, прикріпили до редакції газети фронту "Бойова тривога". І ми відразу за дорученням редакції потрапили на передові лінії.
Мене цікавила бойова робота важких гармат, що були розташовані недалеко від ворожих укріплень. До мене приєднався Тарас. Нас направили до штабу одного з артилерійських корпусів, що найдалі заглибився на ворожу територію і швидко закопався в землю.
— Там ви побачите, яких наслідків домоглися наші інженерно-фортифікаційні частини буквально протягом тридцяти чи сорока годин, — сказали нам.
Нас здивувала безлюдність прифронтового шляху. Зустрічних машин проїздило дуже мало. Потім ми узнали, що в основному рух відбувався тут ночами.
У штабі артилерійського корпусу, куди ми незабаром прибули, нам дали у провідники лейтенанта. Він сів за руль машини і привіз нас до глибокого яру серед лісу. Звідси довелося йти пішки.
Ми пройшли разом з нашим провідником метрів шістсот, і раптом віч повернув у густий чагарник. Виявилося, що під одним кущем був замаскований хід до невеликої печери. З тієї печери розходилися підземні ходи в кількох напрямках. Лейтенант шепнув на вухо вартовому пароль, і нас пропустили в один з тих ходів.
Кілометрів два ми йшли підземним ходом. Спочатку він мав поганеньке накриття, але чим далі, тим більше заглиблювався в землю, тим товщий шар цементу вкривав його, і, нарешті, ми опинилися в залізобетонному укріпленні.
Батарея, розміщена в цьому укріпленні, була захована за високим горбом. За десятки кілометрів звідси сиділо кілька спостерігачів, які корегували стрільбу. Зверху батарея була так замаскована, що найдосвідченіший льотчик-спостерігач нічого не помітив би. Вночі навіть вогняних відблисків не видно було над жерлами гармат. Щоб батарею не виявила звукова розвідка, робилося одночасно кілька холостих залпів на різних віддалях звідси. Це мало сплутати найчутливіші звукопеленгатори.
Командир батареї, майор, з привітним обличчям, в рогових окулярах, познайомив нас із своїм господарством. Він розповів, що на цьому місці батарея знаходиться вже третій день. Інженерні частини з блискавичною швидкістю влаштували підземний блокгауз, зв’язали його підземними коридорами з тилом. Лише найважчі гармати могли розбити це укріплення.
— А для них це так само важко, як і для нас, — сказав майор.
— Невже ж немає жодного способу, щоб визначити розташування гармат противника? — спитав Тарас.
— Є тільки один, новий спосіб розвідки, якого ми вживаємо та якого й нам треба боятися, — відповів артилерист хлопцеві. — Це сейсмографічна розвідка. Але є підстави вважати, що у противника вона ще не налагоджена.