— Чудесно! — заявив Шелемеха. — Цей тунель не тільки зв’яже найкоротшим і найшвидшим, — коли не рахувати авіацію, — шляхом Європейську частину Радянського Союзу з Далеким Сходом, але також оживить безлюдне узбережжя Охотського моря.
Макаренко мовчав. Він щось обдумував.
— Треба все точно підрахувати, — сказав він нарешті. — Дайте мені на це два дні.
Сьогодні цьому інженерові важко було зосередитися на питанні, про яке він сперечався. Я був певен, що його щось турбувало, і мені здалось, що це "щось" була присутність Ліди.
Поговоривши ще трохи і, нарешті, відчувши втому, гості Аркадія Михайловича вирішили, що протягом найближчих днів кожен з них обдумуватиме проект Тараса Чутя і те, що з нього виникло, а інженери й фізики зроблять, крім того, необхідні підрахунки. Потім, на позачерговому вечорі фантазії, все це знов стане темою дискусії.
— Тільки журналістів прошу поки що не поспішати з писанням і навіть з розмовами, — сказав професор, — а то ще до гумористичного журналу потрапимо.
— Розумію, — відповів я професорові, —обіцяю мовчати,
— Дуже радий, — засміявся професор, — що мене розуміють.
Настав час залишити гостинний дендрарій професора Довгалюка, але двері все ще були замкнені, і ні на стук, ні на гукання комендант будинку не з’явився.
6. НІЧ НА ВУЛИЦІ ЧЕРВОНИХ БОТАНІКІВ
— Що ж нам робити? — спитав професор.
Йшла друга година ночі. З даху виднілося сонне місто, бліді ліхтарі освітлювали безлюдну вулицю Червоних ботаніків, що на неї виходив будинок. Мов прірва, чорніло подвір’я перед будинком.
— Чия ж це витівка? — поцікавився астроном.
— Безперечно, комендантова, — обурено сказав Шелемеха.
Гошт і Макуха сміялися, пропонуючи ночувати на даху і доручити Свічці охороняти їх сон, а заодно вивчати зоряне небо.
— Сміх сміхом, — незадоволено бурмотів Барабаш, — а мені завтра вранці на роботу треба.
— Так чого ж ти поспішаєш? — здивувався Самборський.
— Як чого? Коли ж я спатиму? І ти теж?
— У твоєму ж розпорядженні ще ціла доба, якщо тобі завтра на роботу... Ще виспишся. А от нам сьогодні.
— Знов причепився. — Барабаш махнув рукою. — Я кажу "завтра" умовно, бо маю на увазі ранок, що зараз надходить.
Знову почали стукати в двері та гукати на вулицю, але це знов-таки не допомогло. Якийсь одинокий перехожий задер голову, глянув з протилежного тротуару на дах, проте на вигуки, звернені до нього, не відповів, а швидше пішов своєю дорогою.
Звичайно, ми могли зняти такий галас, що побудили б не тільки весь будинок, а й усю вулицю, але перспектива стати мішенню для різних жартів стримала нас.
Я звернув увагу, що лікар ні на хвилину не відходив від Ліди, хоча ставилась вона до нього досить холодно: не відповідала на його запитання і лише іноді наказувала йому стукати або гукати. Зате Барабаш надзвичайно клопотався дівчиною, і в голосі його весь час звучала ніжність. Макаренко пильно стежив за ними, а коли йому доводилось обмінюватися з Барабашем кількома словами, то голос його звучав непривітно.
Несподівано саме Макаренко запропонував вихід з нашого незручного становища.
— Дозвольте мені спуститися ринвою вниз, а там я вже знайду спосіб врятувати вас.
— Ти що, відчуваєш в собі здатність до акробатики? — запитав Самборський.
— Можливо. З вашою допомогою через п’ять хвилин я стоятиму на тротуарі.
— Ну, це божевільна витівка, — заперечив Аркадій Михайлович. — Краще будемо ще стукати.
— А може, справді, молодий чоловік виручить нас? — спитав Шелемеха.
— Ти вигадаєш! — раптом обурено вирвалось у Ліди.
— А чого ж? Я підтримую. Власне, я міг би теж цю операцію виконати.
— Ще б пак!
— Правда, я кілограмів на двадцять важчий...
Аркадій Михайлович припинив ці розмови й запропонував ще раз "добре постукати в двері".
Всі підійшли до дверей. Лише Ліда, Макаренко та я залишились на своїх місцях. Я стояв під пальмою, а вони — біля столу і, мабуть, не бачили мене.
— Я прошу, — почувся схвильований голос Ліди, — облиште цю вигадку.
— В цьому нема нічого страшного.
— На зло?
"Чорт візьми! — майнула в мене думка. — Я ж фізкультурник і колись не поступався вправністю перед акробатами. Правда, це було давненько, але є шанс заслужити на увагу цієї молодої особи".
Довго не роздумуючи, я підійшов до столу і сказав:
— Я маю досвід в таких вправах...
— Ви що ж, спеціально практикувались лазити по ринвах? — наче глузуючи, спитав Макаренко.
— Ні... але...
— Товариші! — гукнув Барабаш, підходячи до нас. — Ще один бажає лізти по ринві.
Аркадій Михайлович, почувши, що це я, вкрай обурився, а Шелемеха розсміявся мені в вічі, запевняючи, що то мені сниться, ніби я такий вправний альпініст.
— Нічого ти не знаєш, —.оборонявся я. — Зараз покажу.
Коротко кажучи, мені вдалось домогтися свого. З різного шпагату, знайденого на вазонах, ссукали мотузок і обв’язали мене ним для безпеки. Я скинув піджак та черевики і почував себе героєм, поки не опинився на краю даху та не спустив ноги в повітря. Вигляд п’ятиповерхової глибини видався мені явно неприємною штукою. Треба сказати, що все життя я боявся висоти, хоча вперто з ти боровся і для того стрибав з парашутом, літав на літаках, лазив по горах, але позбутися того страху так і не зміг.
Мені допомагали злазити Шелемеха і Макаренко. Найбільше, чого я боявся, це щоб вони не помітили мого хвилювання. Здавалося, мене проймав нервовий дрож, і вони могли відчути це по моїх руках.
Обхопивши широкий розтруб ринви, я мусив упіймати ногами саму ринву, що тут вигиналась. Раз мені здалося, що от-от зірвусь, але врятував мотузок, яким я був обв’язаний. Нарешті, міцно тримаючись за ринву, почав повільно спускатися. Проте, коли зрівнявся з четвертим поверхом і намацав ногами вузький карниз, то відчув, ніби ринва гнеться у руках. Глянув униз, і голова почала паморочитись. Тоді глянув угору, думаючи, що робити далі, і побачив, як відтіля по цій самій ринві спускається ще хтось.
— Заждіть, — почувся голос Макаренка. — Я зараз пролізу, а потім ви. Пустіть мене вперед.
Я слухняно виконував, що він наказував. Тепер він ліз попереду і час од часу підтримував мене, допомагаючи спускатися. Робив це так тактовно, що наче ніякої послуги з його боку не було.